Немає кому ходити Чернівцями. Раніше містом ходили пісня і любов, а нині маланка. Колись ходили гарно одягнуті люди. А тепер хто в чому і хто як. Дорослі думають, що вони розумніші за молодих. Молоді думають, що вони розумніші дорослих. І ті, і інші помиляються. Справа в тому, що дорослі вже були молодими і знають, що це таке, а молоді старими ще ні.
Чому ж старі також помиляються? Бо перші 40 років дитинства були чудовими і здавалося, що так буде завжди. А дитинство закінчилося. І підтяжка обличчя – це молодість, притягнута за вуха.
І ще одна помилка дорослих городян. Якщо з дитинства їсти лише смачне, то в старості доведеться їсти лиш корисне.
Правда
Подивився вчора правді в очі. Вона мені мовила: «Просинайся. Пора страждати». А я навіть гадки не мав. Але, звісно, прокинувся. І тут же голосно спитав: «Громадяни! Хто вчора забувся тарілку з холодцем у фойє філармонії?». Ніхто не відповів. Ще сплять. Свята.
Радикальне похмілля. Десь тихо співає охриплий Робертіно Лоретті. Всі вже забулися хто це такий. Ялинка трохи нахилилася. Також зморена. На лобі залишки конфеті.
Хоча всі дні робочі. Туди, на роботу, ходять герої за славою. Знав багато людей, які пройшли вогонь і воду, а мідні труби — не змогли. Не вистачило духу. Ми не вміємо користуватися святами. Нам не можна. А треба обережно: на вулиці люди.
Я відповідаю за те, що сказав, але не за те, як хтось зрозумів.
Глибина
В свята найголовніше нічого не робити: не писати, не читати, не працювати за верстатом, не нести яйця, якщо ти, скажімо, курка. Як не хотілося б. Просто сидіти і нічого не робити. Нічогісенько.
Це закон свят. Повна бездіяльність. Навіть не рухатися. Тільки їсти і нерухомо сидіти. Бажано на чомусь мʼякому. Підійде крісло, диван, ліжко з елементами для горизонтального відпочинку. Святкова їжа повинна бути смачною, не пересоленою і не перевареною. Телевізор можна не вмикати, він відволікає від бездіяльності і порушує святковий аскетизм.
Справа в тому, що у кожної людини є два життя. Одна вітрина, яку всі бачать, інша – глибина, про яку ніхто не знає. Так от, вітрина — це повсякденність і буденність, а глибина — це свято. Будьмо глибшими.
Вага
Якось все частіше трапляються ситуації, коли залишаєся з поважною і солідною людиною сам на сам, а говорити з нею немає про що. Можливо, дається взнаки різниця у віці, досвіді, менталітеті, освіті. Можливо, щось інше. Але говорити категорично нема про що.
Починаєш вигадувати теми. Людина не розуміє про що ти. Жартуєш і через хвилину розумієш, що відсутність почуття гумору – це не біда. Це катастрофа. Легенько намагаєшся підлаштуватися, але згадуєш, що тетріс навчив, що коли пробуєш під когось підлаштуватися, ти щезаєш.
Головним чином все перелічене стосується чоловіків. З жінками такого не буває, бо з ними завжди є про що балакати. У кожної чернівецької «хот гьорл» є своя родзинка – мігрені, панкреатит, проблеми із суглобами. А одна з них відмовилася від смаженого і шкідливого, і тепер — заступник міністра.
А от з чоловіками біда. Але нещодавно зрозумів: в людині важлива не вага, а те як він її носить.
Історія
В Чернівцях є такі люди: щоб ти не зібрався робити, у них вже є готова така ж історія, в якій хтось помер чи сильно покалічився. З такими краще не говорити про важливі речі. Навіщо вам затишні родинні крики і скандали? Колись в Чернівцях було дві теми для обговорення в скверику на Кобилянської – погода і політика. Обидві закінчувалися однаково: «я не знаю про що ви говорите, але їхати треба». І ніхто при цьому дорогою не вмирав і не калічився. Всі доїжджали і живі до сих пір.
Тут справа в іншому, бо зараз люди інші. Раніше також відзначали Новий рік, а дехто навіть і Різдво. Але такого не було. А тепер — заходжу в магазин і розумію: люди цілий рік не їли. Або будуть їсти востаннє. Інакше вони помруть або сильно покалічаться. Лишилася одна надія. В зв’язку з тим, що повертається мода на ретро, можливо знову будуть у моді розум та інтелігентність.
Планети
Іноді мені таланить і я зустрічаю людей зі своєї планети. Тих, які купляли джинси Lee у доброзичливих фарцовщиків біля кінотеатру «Жовтень». І тих, які пам’ятають жінку без однієї руки, яка вимірювала вагу охочим перехожим біля музею на Кобилянської.
Люди з моєї планети лускали сонях на футболі і читали книжки. Захоплювалися індіанцями і фільм «Верная Рука – друг индейцев» в тому ж кінотеатрі «Жовтень» дивилися 17 разів за одні канікули. Нам, людям з моєї планети, завжди є про що поговорити і що згадати. Навіть натяку достатньо.
Тепер ми живемо на іншій планеті. Вона пішла від нашої, тої, де ми росли. Але зараз час летить швидше: сьогодні понеділок, завтра п’ятниця. Хтось з моїх каже, що тепер деградували. Я завжди відповідаю: щоб деградувати, треба спочатку розвинутися. А якщо відразу тупі, це не рахується.
Тому часом здається, що ця планета – це пекло якоїсь іншої. Можна зробити вічний двигун на ідіотизмі. Просто повісити ручку і написати табличку «не крутити».
Я гуляю місцями, де краса в осадок випадає. Іноді мені таланить і я зустрічаю людей зі своєї планети. Шкода, що все рідше і рідше. Мені потрібна нова телефонна записна книжка. В цій всі померли.
Євроремонти
Якійсь ідіот видумав слово «євроремонт». За ним потягнулися численні «євроковдри», «євробілизни», «європаркети» тощо. Насправді нічого такого в природі не існує. Є просто щось або добре зроблене, або погано. Але наші люди цього розуміти не хочуть і вперто продають квартири з «євроремонтом».
Ніхто не замислюється, а дехто навіть вважає, що цей ремонт «євро» тому, що його робили євреї. Але їх в Чернівцях замало, щоб всім бажаючим зробити якісний ремонт. Тому він дорогий і за нього доводиться платити не гривнями, а євро.
Насправді мрія про «євроремонти» це справжнісінький совок. Таким дуже подобаються 90-ті роки, коли ці «євроремонти» зʼявилися. Але у них хочеться запитати:
— Я вибачаюся, а ви з якого боку паяльника були?
Недоліки
Чи є у мене недоліки? Звісно! Бо я ще не в тому стані, коли про мене лише хороше. Я поки ще той розбишака. Правда, кількість коханок катастрофічно впало до однієї-двох. Не допомагає навіть мій знаменитий агресивний флірт з робітничої Рогатки та гумор від ліверпульських дядьків.
Говорять про мене різне. Але якщо я буду реагувати на все, що про мене говорять, то так і буду теліпатися між п’єдесталом і ешафотом. А так все ніби добре.
Але якось немає запаху молодості, ризику, юні. Тхне виваженістю і поміркованістю. Запахи стримані і передбачувані. Дії такі ж, не дивлячись на те, що колись впав з горіха і пошкодив кмітливість та частину серйозності.
Їду собі спокійно по ямках, а тут дорога, я аж злякався. Ще щось пошкодив чи що? Колись серед пацанів цінувалося мистецтво гарно плюнути. Так, щоб слина полетіла саме туди, куди ти хочеш. Я тоді пас задніх та так і не навчився. Часом тепер тренуюся, але не виходить, бо плюнути треба на багато що.
Добре що я жартую вряди-годи. А то багато було б ображених.
Володимир Килинич