У мене родова пристрасть до чебуречних, пиріжкових, кафетерієв, сосисочних, пельменних, вареничних та шашличних. Я в них виростав, мужнів і дорослішав. Там сформувалися мої світоглядні засади, сексуальні та інші уподобання, релігійні й політичні погляди. Там я ставав тим, ким я став. Тобто ніким, власне.
Паралельно зі мною там гартувалися мухи. Вони в Чернівцях живуть давно. Так само давно я за ними спостерігаю і лише у крайньому випадку беру до рук мухобійку і знищую їх.
Так от. Мені не подобається коли мухи зловісно потирають передні лапки. Ніби у них є якійсь план і всім нам кінець. В таких випадках я готуюся до оборони. Новітні чернівецькі заклади, які прийшли на зміну радянським, також гостинно відчинили свої двері і вікна мухам. Істоти так само потирають передні лапки і так само нас про щось попереджають.
Один городянин на імʼя Сєва, з яким ми ходили радянськими забігайлівками, якось мені сказав, що попереджають вони нас про те, що треба постійно мити руки. Він сам, виходячи із вбиральні, сумнівається чи доречно вітатися за руку, тому просто плескає людей по щоці.
Здивування
Помічаю, що тепер, для нинішнього покоління вулиця Кобилянської вже не має такого культового значення як колись для нас. Тепер в Чернівцях є безліч інших місць для демонстрації власних амбіцій та самооцінки. Не так як колись: гуляємо вулицею Кобилянської, зайшли у «Берьозку», взяли шипарик, зайшли у підʼїзд, випили по черзі, гуляємо далі.
Тут були до послуг і «Дністер» для крутих, і «Чернівчанка» для попрощє, і «Кулінарія» із молочним коктейлем для максимально закоханих. Плащі — болонья, джинси, черевики на «платформі».
Зараз дивує чому тодішня влада не дозволяла літні кафе на вулиці, як нині, і які ми бачили тоді лише в кіно про розвідників з Баніонісом. А тепер вулиця Кобилянської — звичайна вулиця Чернівців, часом гомінка, а часом мовчазна і порожня. Тепер хизуються авто, а не джинсами. А машини там не їздять.
Далина
Колись я дуже любив стояти біля другої від вулиці Головної камʼяної лавиці, що побіля ратуші, і дивитися вдалину. Десь в район Садгори. Це хвилююче дійство викликало у мене легке запаморочення і невеликі грайливі судоми нижньої частини спітнілого від захоплення обличчя.
В такі хвилини я нікого не сприймав, розмов не вів і навіть не палив. Я дивився вдалину. При цьому копався в собі. Але як казали моя бабця Ютя, якщо вже копаєшся в собі, то й саджай що-небудь. Саджати було нічого. Тут все завжди посаджено заздалегідь.
Після роздумів і споглядань я йшов у відчинену ще тоді Пиріжкову. Там я зʼїдав два пиріжки з капустою і запивав теплим томатним соком. А потім я дивився як максимально православного вигляду відвідувачі пʼють горілку. Аж до закриття. Ніхто не напивався, хильнув і пішов у далину, яку я щойно спостерігав. Вони лиш пішли, а я вже там був.
Якщо ваші принади лишилися незатребуваними, запропонуйте ваші недоліки. Ці люди пропонували місту своє пияцтво. І місто приймало його.
Дороговизна
В Чернівцях жити красиво, але дорого. Квартири дорогі, базари дорогі, вивіз твердих побутових відходів дорогий. Мене абсолютно не бентежить той факт, що на вулиці Кобилянської я нікого вже не знаю. Але там також все дорого — оренда, морозиво, пиво. Тому найкраще в Чернівцях бути заступником або, як тут говорять, «замєстітєлєм». Дешево і сердито.
В принципі ні за що не відповідаєш, зарплата норм, можеш проводити лінію і не звертати увагу на те, що робить і говорить начальство. З ним можна навіть особливо не вітатися. У всьому цьому особливий чернівецький кайф. Прийшов на роботу, завів будильник і, тіпа, працюй собі.
Будильник потрібен для того, щоб під час права на відпочинок, не проспати право на працю. Пара покладань, вручив медальку, погладив когось по голівці. Все. І так пʼять разів на тиждень. Хотів ще сьогодні на роботу сходити, але бачу хмариться. Живи серцем, думай головою, їж ротом, ходи ногами! І все це недорого, майже за безцінь. Є лише одна проблема: де взяти зранку обличчя простіше?
Любов
Відкрив фейсбук. Там один старий настирливо пише вже не один день іншому старому «іване, кинь повідомлення на цю адресу» і додає адресу. Той наполегливо не бачить, або не хоче бачити, або не читає, або не хоче читати. Стає сумно. Люди не чують один одного. Або не хочуть чути. Бо вони один одного не бачуть. Або не хочуть бачити і чути.
В принципі мені байдуже чим завершиться ця переписка. Мені все одно в якій руці тримати піпідастр, як кажуть на Зеленому базарі. Тут важливе інше. Ці два стареньких користувача загубилися у новому світі технологій і прогресу, але люблять один одного, поважають і у них є якась спільна справа. Але це не подобається всім іншим і вони пишуть гнівні коментарі.
В Чернівцях коли людина повна любові, вона надзвичайно дратує тих, хто повний лайна.
Пакетик
Сєва, відомий журналюга і пісюн текстів, рвучко замислився. Грошей не платять. Ніхто. Куди не пхнися, кругом відмова. Все пише штучний інтелект чи Петро. А його, Сєви, блискучі повідомлення про ДТП більше не потрібні. Якщо забрати ДТП про що будуть повідомляти чернівецькі медіа?
Ну, раз на рік про декларації чиновників. Про погоду, про відключення води, про кіцманських хрунів, буцім їх ніде більше немає. От, власне, і все. Так що без ДТП ніяк.
А ти, Сєва, напиши нарешті шедевр! Напиши щось велике, роман там чи щось простіше, але величне. Про тебе відразу згадають і один за одним почнуть телефонувати і пропонувати гроші. А поки що так. Ти працюй, Сєво, пиши ночами, а вдень розгружай вагони, розвозь обіди, замітай вулиці.
Пиши щось нове — про день самозакоханих, про релігійні травми, про різнокаліберні пристрасті. Може комусь знадобиться. Подумай, це не боляче. А коли про тебе знову згадають, напишеш як на Проспекті збили мотоцикліста. Чи він сам себе збив. Ну, ти вмієш це!
А якщо хтось тебе шукатиме, ти досі в овочевому відділі супермаркету намагаєшся відкрити пакетик.
Насолода
Обожнюю таких не старих чернівецьких жіночок, які ще памʼятають трамваї, але не були піонерками. Вони досі працюють у старих міських перукарнях і стрижуть по старому, щільно і виважено. Або у кількох ще існуючих ательє, де приймають замовлення, розважаючи відвідувачів легкими як шипучка спогадами.
Знаєте, приходиш в таке ательє і кажеш, мовляв, я хочу пошити брюки. А вони тобі – то сідайте й шийте!
Вони виховані старими трудовими колективами «комуністичної праці» системи побутового обслуговування у червоних вимпелах, з яких був неможливим витік мізків. Звідти просто всі виїхали, і ті, хто був з мізками, і ті, хто був без них. А ці жіночки залишилися. І будуть тут завжди. У відповідь на нахабні вилазки закордонної воєнщини, як колись писали газети.
У них залишилися рештки здорового соціалізму, вони людяні. З ними є про що поговорити. Вони чесно старіють разом з містом. Тиха розкіш розмов з ними якось надихає. Тому насолоджуюся миттєвостями, доки вони остаточно не стали споминами.
Виховання
Щоб відрізнятися в натовпі зовсім не обовʼязково фарбувати волосся у червоний колір, або носити кільце в носі. Достатньо не бути дебілом, яких, на жаль, значно побільшало в Чернівцях. Це не тільки ті, що перевертають вазони на Кобилянської або крадуть квіти з могил героїв. Тих вже не виправиш, тільки хірургія без наркозу.
Але є не кончені ще. Вони лише на шляху до повного дебілізму і їх ще можна врятувати. Сама по собі ідіотська ситуація не виникає. Потрібен хоча б один ідіот. Звісно, найпростіше їх виявляти і перевиховувати у соцмережах, бо давно відомо, що в твіттер чернівецькі люди ходять робити «по маленькому», а в фейсбук «по большому». Але це малоефективно.
Найкраще йти містом невеличкою групою ентузіастів і перевиховувати прямо на «лінії» — написав на свіжопобіленій стіні — у вухо, пішов на червоний — по задниці, зламав лавицю в скверику — на твоєму рахунку в Приватбанку спостерігається тривожна активність. Так буде краще. До речі, коли там вже комарі почнуться, дуже кортить вбивати?
Лист
Сєня! Тут є люди, які схожі на тебе зовнішньо. У них навіть аналогічні куртки. Вони говорять як ти, з легким садгірським акцентом і звитяжними інтонаціями професійного шахіста. Вони закінчили твій матфак і ту ж кафедру. У них, як і в тебе, завжди є що не сказати, а з усієї народної творчості вони поважають лиш самогон.
Вони так само закінчували військову кафедру і вчилися артстрілецької спритності у підполковника Пєтряєва. Але в них немає і вже ніколи не буде твоєї мудрості. Це ж ти казав мені якось: вік це просто зміна пріоритетів: спочатку щось робиш нишком від батьків, потім від дружини, а потім від лікарів?
Тут, Сєня, в цьому плані схожих на тебе немає, це точно. Всі виїхали. Лишилися невігласи і брехуни. Нині мужність, честь і відвага – це три ознаки алкогольного спʼяніння. Кадровики на фірмах некваліфіковані, їх висновки поверхневі: «Патологій з боку геніталій не виявлено. Працювати за фахом може».
Сєня, повертайся. Тебе не вистачає.
Володимир Килинич
