У Домонтовича (він же Віктор Петров) є повість про міністерство повернення українців… Ох, і сурова повість… Поїхали козаки визволяти українців з татарської неволі, до Криму… Воювали, проливали кров, визволили. Везуть додому… А в українців у Криму вже був і ставок, і млинок, і фініковий садок… Обсіли, обтесалися, обжилися…
А йдуть додому. А дорога дальня. І дикий степ кругом. І страшно й голодно…
І прийшли визволені українці до кошового Сірка, та кажуть: батьку, можна ми вернемося в неволю, нам там краще, ніж на свободі…
— Та, можна, — каже Сірко. — Чого ж не можна, йдіть собі з богом!
— Спасіба, — кажуть українці. Та й пішли назад, до Криму.
І зібрав Сірко своїх козаків.
— Значить так, хлопці, — каже. — Догнать. Убить всіх, до ноги. Щоб і пам’яті про них не стало!
Суб’єктність і національна ідентичність стає суровою…. Ми завжди сурово жили. Дуже сурово. То в нас просто якось трапився такий рандомний період на лавандовій каві. Який, на наше лихо, якраз на нас і попав… То ми й розслабилися…
Віталій Чепинога
***
… Нехай в нерідній Австрії дощ про сльози нагадає мої,
Я думаю про тебе також, ми поруч у кожному сні.
Ти пишеш, що ніколи в житті нікого не любив, як мене,
А я тобі у кожнім листі кажу лише тільки одне:
Чернишов! Чернишов! Повертайся в Україну!
Чернишов! Чернишов! Ти для неї, ти єдиний!
Час відрядження в тебе пройшов!
Чернишов!
Олександр Ірванець
