Кожен день, проведений Україною у бою, йде у скарбничку наших гарантій безпеки. Ми вже зламали десятиліттями навʼязуваний гебістською пропагандою і радянським кіновиробництвом стереотип лякливого смішного українчика – завгоспа. Як там казала три роки тому кремлядь Маргарита Симонян: ну, это же Украина… что там воевать…
І в самій Україні ретельно заретушовувалися сторінки бойової слави українства. Відібране Москвою начальство мало насаджувати нам “гопак-горілку-Диканьку-садок вишневий”. Як тільки Петро Шелест став цікавитися і пробуджувати інтерес до доби козацької слави, тут же забрали з керівного крісла у Києві і пересадили на нікчемну посаду в Москві.
Мій рідний дядько, якому вже 90, завжди був допитливим дослідником козаччини. Памʼятаю, як мені, 10-річному, приніс почитати книгу Старицького “Буря” і, оглядаючись, супроводив: тільки менше показуй цю книжку… Нічого крамольного з точки зору радянської цензури, як тепер розумію, там не було. Окрім волелюбного бойового духу корінних мешканців цих земель. І цього навіть боялися.
Про історію УПА взагалі до 90-х публічно й не згадувалося – миттю статтю могли вліпити за “український буржуазний націоналізм”. А між тим – тримати зброю в руках – це було одвічною нашою роботою. Охоче наймали козаків сусідські володарі. Кращих воїнів у Європі годі й шукати було: відважні, винахідливі, непохитні.
Зранені, втомлені, але не зламані і непереможені наші воїни – наша гордість і наша слава. Їхній дух і є нашою головною гарантією безпеки.
Віктор Лешик
