Чи хочу я назад в срср? Питання трохи провокативне, бо хто ж не хоче бути молодшим. Але в ньому є дещо інший підтекст. Молодь не знає що таке срср, а нам, людям трішки старшим, тепер головним чином подобається жити. І більше не хочеться совкового щастя: кришталь, стінка, персидський килим. Та ще однакові книжечки Дюма: «Виконт де Бражелон».
Що та країна розвалюється я особисто зрозумів ще тоді, коли із зошитів пропала промокашка. Але якби все залишилося як було, то ми до сих пір не знали б що таке піцца, макдональдз і на вулиці лєніна ніколи б не паркувалося невеличке авто з держномером «КІСЯ». І держномера такого ніколи б не було.
Але за старим совковим інстинктом коли бачу когось у футболці «Лос- Анжелес. Каліфорнія» сподіваюся, що там за океаном хтось ходе у футболці «Садгора. Чернівецька область». А воно не так. І тут конфлікт свідомостей. Але назад точно не хочеться. Ми були сліпими, а сліпих можна вести у світле майбутнє у будь-якому напрямку.
Правда
Як все ж таки змінилися Чернівці! Вони красивішають, розумнішають, щоразу чепуряться. Вони націлені у майбуття. Місто забуває минулі прикрощі, а від нових його береже, очевидно, Всевишній. Головна прикраса міста — його люди, довершені фахівці різних професій. Навіть психіатри звертаються до хворих виключно на ви, бо невідомо куди цих хворих виберуть чи призначать.
Але міста достатньо для самопізнання. Люди народжуються. Не знають що робити. Народжують інших людей, які не знають що робити. Вчать їх жити. Бо навчилися у міста. Правда нема кому про це написати. Фахова журналістика пішла на другий план, а може й далі. Хоча вона можливо колись обовʼязково повернеться. І немає кому показати. Бо телебачення настільки деградувало, що коли вмикаєш телевізор, то відчуваєш себе не дуже добре, так, ніби підглядаєш за несповна розуму людьми.
Але Чернівці лагідно відкривають свої обійми всім охочим. Вони змінюються. Попри астральні болячки. Тут нині багато хто любить казати правду. Особливо про інших.
Ранок
Знову прокинувся не в Каліфорнії. Це починає втомлювати. Дощі, холодно, бензин по 60 грн., черешня по 500. Немає на вулицях оголених дівчат, багато пʼяних, двірники сумно метуть віниками, збираючи сміття у саморобні совки. Масово йдуть і їдуть на червоне світлофора, дамам не цілують ручки, їдять погану їжу.
Ніхто не рахує гроші. Бо роки, коханок і келехи вина рахувати не варто. У робітників, що ремонтують дорогу, спитав чи використовують вони на роботі штучний інтелект. Отримав відповідь — навіть звичайний не використовують.
Мало хто користується послугами психотерапевта. Якщо відчуваєш проблеми з психікою і не можеш зрозуміти що з тобою, напиши пост у Фейсбук — і тобі швидко поставлять діагноз.
Кожного разу, коли бачиш в парку людину з книжкою, хочеться підійти і спитати «тобто вам цього всього замало?». «А ви що ще не прокинулися в Чернівцях?», – чуєш у відповідь.
Одяг
Оскільки прожитковий мінімум у нас постійно підвищується, все менше людей до нього дотягуються. Тому в Чернівцях є такі, знаєте, вантажники продуктових магазинів. Вони вискакують будь-якої погоди, особливо взимку, у майках з короткими рукавами і щось там завантажують чи розвантажують. Але мовчки.
Похмілля любить тишу. І є такі самі прибиральниці та офіціянтки дешевих кавʼярень, які вранці, поки кавʼярні ще зачинені, виходять з них у найближчий підʼїзд перекурити у тоненьких кофтинках та шльопанцях на босу ногу. Всі ці люди ніколи не хворіють і навіть не застужуються. Дивлячись на них, завжди думаю: як класно бути дорослим: хочеш — ідеш на роботу, не хочеш — ідеш на роботу. Серед них немає дівчат з коровʼячими губами і хлопців з акуратними ухилянтськими борідками. Це прості люди у простому одязі. А я бачив чимало дорогого і гарного одягу, в якому не було людей.
Бізнес
Дуже стримано сприймаю всілякі слізні оголошення про збір коштів. Тіпа «Поможіть, люди добрі! На городі знайшли крота, він зовсім сліпий! Терміново потрібні гроші на операцію». Це стосується лікування дітей-інвалідів, яких в природі не існує.
Ну, і зараз модний тренд — військові, які навіть не здогадуються про те, що якісь спритники збирають для них гроші, яких вони ніколи не бачитимуть. Це у нас така національна забава — збирати гроші.
Чернівчани – люди співчутливі і добрі, тому дають. Дають на вулицях брудним псевдонужденним, не розуміючи, що це чийсь бізнес. Такий самий брудний і мерзенний. Дивно це все. Із завидною регулярністю, до прикладу, зʼявляється смуглява жіночка на колінах біля винного супермаркету, в один і той же час. Їй дають! Ніхто її не жене.
Чому ми такі? Не дурні ж ми усі? Але, мабуть, розумні зазвичай кумекають краще, ніж живуть.
Звички
Звичка багатьох літніх людей — привселюдно згадувати і безперервно повчати. Я, на щастя, лише мирно пригадую і то на самоті. При цьому намагаюся згадувати обережно, щоб часом не пригадати щось стрьомне. Звички повчати не маю. Хоча й не дуже ще літній, хіба місцями, які використовувалися найбільше.
Справа в тому, що мудрість рухається за тобою, але ти завжди швидше. Я б хотів займатися, наприклад, нейронними мережами, але мізків вистачає лише на соціальні. Тому маю те, що маю. А як же зміна поколінь і передача досвіду від старших до молодших? Все повинно йти своєю чергою.
Але передавати досвід настановами не можна. Треба передавати прикладом і мовчки. Від деяких «досвідчених» віє відвертою брехнею. Вони подають себе у минулому, а не минуле в собі. Чую: колись, от, синус прямого кута підскакував до 3 бувало. І їм вірять, але роблять по своєму. Досить поводитися так, ніби нам залишилося жити 500 років. Кажи онукам правду.
Володимир Килинич
