Ринок на Удонова застиг у часі. Всі забули як його називали в епоху до Удонова. Отож тепер він притягує фріків, бомжів і ненормальних. Ходять, канешно, і нормальні люди, головним чином за мʼясом. Прогулявся ним якось і я. Власне там особливо немає де гуляти. Але цікаво. Ніжно тхне минулим.
Старі радянські павільони тут замість знесених по місту монументів соцреалізму, випинають вже майже забуте. Вони мовчазний памʼятник епосі хліба по 16 копійок і томатного соку по 10. Торгують на постійній основі, звісно, зовсім невипадкові люди.
Наприклад, тьотя Ліда, спокійна неврастеничка із прекрасним, світлим почуттям чорного гумору. Або мʼясом — дядько Василь. Ворогів у нього немає, але його страшенно ненавидять всі його друзі.
Головною ж окрасою ринку є його платна вбиральня. Вона зі своїми завсідниками ніби зійшла з полотен Рубенса монументальністю і довершеністю. Правда за 5 гривень. А я памʼятаю — черешня тут була такою дешевою, що ми стріляли кісточками.
І ще про ринок: ніколи не питайте у жінки, яка їсть морозиво з відра, як у неї справи! Ніколи!
Вихідні
Я, наприклад, смачно ріжу ковбасу. Можу елегантно вмикнути електрочайник і розкласти посуд після того, як його вимила посудомийна машина — дітище прогресу. Можу збігати за горілкою вниз соціальною драбиною. Чудово вибираю яблука на Зеленому базарі, мені там рівних немає.
Філігранно нюхаю шашлик, доки він смажиться і відповідним голосом можу повідомити загал, що він готовий. Тестую на досоленість борщ і нічні романтичні пельмені. Кришу нескладні салати із помідор з огірками, роскішно поливаю їх олією, точно додаю перцю і вишукано кладу все це на стіл.
З другого разу можу відкоркувати пляшку утаємниченого червоного вина чи нестримного пива. Я не алкаш, я просто хочу, щоб всі дівчата були гарними. Як я ставлюся до легкого алкоголю? Так само як до дрібного хуліганства, маленької зарплати і невеличких авто.
Але все сказане стосується виключно вихідних. Вихідні на те і вихідні, щоб виходити за межі поточних проблем і набридливої пристойності.
Ліза
Якщо тобі якось несподівано стане сумно, згадай, що ти не колишній член партії регіонів, у тебе немає кредитів і ти не одружений на Лізі. Зранку ти похмелився, але згадав, що вчора не пив. Всі люди є носіями інтелекту, але деякі безсимптомно. У тебе симптоми є.
Ще й несподівано подзвонив тато:
— Синок, кажуть, що ти з Лізою зустрічаєшся?
— Так.
— Молодець! Я в твої роки також з нею зустрічався.
Хто ж ця таємнича Ліза? Це дівчина, яка одного разу сказала тобі «Ти мені сильно подобаєшся. Я хочу від тебе проблєм». Але ти не хотів проблєм і не одружився на ній. Тому тобі не може бути сумно. А Ліза це така дівчина, що коли якийсь чоловік її сильно бісить, вона починає з ним зустрічатися. Бійтеся таких.
Вождь
У нього діагноз — вождь. От йому трибуну, керований натовп, мікрофон. Можна невеличку партію вождиського типу і виконавчий апарат із 5-ти чоловік. Знамена, гасла, постійні вибори без вибору. Лиш він! Кругом він — у газетах, на телеекранах, вздовж доріг на бігбордах. Жодної опозиції, всіх у каталажку, всіх на олівець. Ви куди? Ілліч на іншому поверсі!
Вождь! Всі кругом кажуть, що хочуть таку ж харизму як у нього. Так це не харизма! Це звичайний психічний розлад. Називається вождізм. Такий клінічний, коли вже звичайною людиною не станеш. Є багато різновидів вождізму.
Ми звикли і не помічаємо вождів. А вони довкола нас. Одному тут недавно гадали на картах. Карти йому сказали – у тебе все вийде. Але через дупу.
Одинак
Ті, хто по справжньому знали і любили Чернівці, були талановитими одинаками. Були і є. Їх оточували і оточують тисячі байдужих людей, які Рошу називали рощею, Руську – русская, а вулицю Кобилянської – Кобилянська або й гірше – кобила.
Багато хто звик до дивного чоловіка, який у дивньому однострої ходить містом. Він герой тіктоку і на нього вже припинили озиратися. Але він — наше майбутнє. І одночасно минуле. Чоловʼяга уособлює звичайного чернівчанина – видумані нагороди, дивацький одяг, тяга до міського, коли ти є іншим. Він байдужий до справжнього, вважаючи справжнім своє видумане, сурогатне. До нього ніби звертаються: ласкаво просимо в наш дружній колектив!
А він:
— Можна я відчиню вікно?
Йому:
— Ми тут таких не любимо.
Одинаків у Чернівцях не люблять. А я люблю. Добрий ранок всім, крім тих, хто вже побігав, випив теплої води з лимоном, прокачав прес, виконав вправи на сідниці, виклав смажений хлібець з авокадо на сніданок у сторіз.
Звичка
У нас ще з радянських часів є дуже шкідлива звичка – з приводу і без приводу створювати штаби. Штаб по підготовці до опалювального сезону, штаб боротьби з корупцією, штаб проведення фестивалю роботів-атеїстів тощо.
Штаби дозволяли відповідальності за справу правдоподібно розтікатися і вправно перекладатися. Бо штаб — це що? Це багато людей, які всі разом ні за що не відповідають. Це всі розуміють, але вперто продовжують ганебну практику. Воно влаштовує і владу, і опозицію до неї.
Що воно таке? Ті, що пробилися до корита — голосно чавкають, ті, що не пробилися — голосно верещать. Це суть влади й опозиції. А штаби і чавкають, і верещать одночасно.
Слава богу, що ці створення справа тимчасова або сезонна. В дитинстві я не міг зрозуміти як мама знає де вихід з Червоноармійського базару. Але штабу на базарі здається не було.
Мовчання
Я завжди підіймаю слухавку. Телефонують з міськгазу, я слухаю. З водоканалу – я уважно слухаю. Зі служби безпеки банку, до якого я не маю жодного стосунку, я слухаю. Але мовчу. Вони там, на іншому кінці проводу бісяться від безсилля, а я мовчу.
Вони бʼють навідліг і кажуть, що зараз заблокують карту, якої у мене немає, а я мовчу. Або принижую їх простим запитанням — які твої враження після останньої прочитаної книги. Тоді мовчать вони.
Або на тридцятій хвилині розмови тихо кажу їм у трубку: «Попередьте вокаліста, щоб був обережнішим, мікрофон буде підключений».
А на завершення кажу, що я буддист і обрав шлях просвітлення. Більше цього року вони вже не телефонували. А помітили, що коли ми перейшли на мобільні телефони, то люди майже ніколи не помиляються номером?
Володимир Килинич
