Вчорашнім днем навіяний цей шкіц.
Короткою дорогою в село зустрілися два похорони.
… І пригадалося давнє.
Коли хтось із долини піднявся до Горового Гнізда, аби звідомити, що Студена Марта спочила, Ворон промовив лише два слова: «Достигла душа».
«Село спорожніло, всі над тілом», – провадив чоловік із долини.
«Що тіло, – задумливо мовив дідо Андрій. – Тіло – се ненаситне черево від рота до паху. Не так із душею. Мусить виповнитися, дозріти до звершення свого земного трибу».
«Видати, тепер вона на небесах», – притишено сказав посильний.
«Не знаю, де душа, та знаю, де дух. Духом Марта любила, вірила, надіялася, духом повнилася благодаттю. Духом вернулася до Вітця. Бо ж сказано: «Що око в людині, те й дух у душі».
Тоді я записав ці слова до товстого синього зошита, бо все занотовував за ним того літа. І ось тепер, через добру чверть століття, читаючи житія, надибую в преподобного Антонія Великого таке: «Як тілу, коли воно повністю розвинеться у череві, необхідно народитися, так і душі, коли вона досягне встановленої Богом межі її життя в тілі, необхідно вийти з тіла».
Мабуть, ця межа і є та «стиглість душі», про яку казав мудрець Ворон.
Мирослав Дочинець
