Не залишають спомини про минуле, батьківську хату і моє дитинство. Уже давно ненька подаленіла, не розмовляє зі мною крізь роки, але, немов крізь оте мовчання пробивається від її серця голос – добрий, а інколи – застережливий. Од того погляду, що й нині бачу та відчуваю, до нестями ніжного й бентежного, очей не відведеш – то дзеркало совісті.
Пам’ятаю маму завжди в клопотах: спішать обідньої пори з городньої бригади, де чапала зранку до заходу сонця, а потім іще – гектари буряків. Сонце пече в зеніті під сорок градусів, візьме з собою ту пляшку води – на скільки її вистачить. А бочка з водою, яку возив одноконкою дід Михтодь – раз на день підкотить, і то не завжди.
Тому просила, як прийду зі школи – щоб приніс од криниці – а до поля шість кілометрів, бурякова плантація аж за Танковим. Але то ще не всі колгоспні муки: холодною осінню треба ті буряки виривати, очистити та навантажити на причеп чи воза. Каторга. Знущання над живими.
Розповідала, коли прийшла в контору за розрахунком, а тоді ще й вирахували три карбованці. Голова сільради пояснив: «Це одрахували, що тобі воду у бочці підвозили. Не бажаєш трудитися в колгоспі – не дихай совєтським повітрям». Та й таке – мовчки втерлася, та й почалапала додому.
Поверталася мама з поля втомлена, аж під вечір, а вдома – ще непочатий край турбот: треба впоратись біля худоби, наварити та напекти, дати лад вуликам. Прийде з роботи з отакенним мішком бур’яну для свиней і кролів, поставить, як тільки ступить на подвір’я. Присяде на лавку біля криниці, починає гладити натрудженими й аж чорними руками ноги, вкриті варикозними, як палець, жилами – боліли. А ще ж сорок років одпрацювала на городній бригаді за 23 карбованці пенсії!
Ненька мало розповідала про життя, особливо післявоєнний голод. Але, бувало. Розговориться, як прийде із храму – співала у церковному хорі. Із того, запам’ятав: «Нам було дуже сутужно. Переважно харчувалися рослинами, корінцями, чимось гнилим, мерзлим. І коріння очерету варили та смажили. Якось я гралася батогом коло вогню. І той батіг потрапив на вогонь, він так зашкварчав, я й ого витягла. А він так запах смаженим…Так та шкіра засмалилося, що я почала їсти. Ременяка така хрумка, я й всю з’їла»…
У кожного горе своє. І таке горе ми переживаємо всі. Сільська печаль не має берегів, без дна, її не можна виміряти, зважити, осягнути… Здається, без кінця і краю, як Всесвіт. Горе не має виміру. Тому в людському житті немає більшого смутку, ніж смерть мами, яка дала тобі життя.
… У травні поїду до неньки. На гробки. Шукаймо рай біля ніг ще живих матерів своїх!
Віктор Жадько
