Поїхали з батьком помити його старого, але невмирущого Мерседеса, на мийку, що за заправкою «Стелс». Опісля, вже чистому, продукту легендарного німецького автопрому треба було підкачати колеса. Я підійшов до співробітника заправки – смаглявого чоловіка з сивим волоссям, років, як мені здалося, шестидесяти, який закінчував підкачувати колесо паркетника на львівських номерах, і запитав чи він нам не допоможе.
— Без питань, зараз чоловік від’їде і підкачаємо, – відповів той, зиркнувши на мій шеврон на сумці. Я 100% не знав його, але, чомусь, він видався мені дуже знайомим. Коли він закінчив з останнім колесом, я запитав скільки з нас. Чоловік махнув рукою, і почав скручувати шланг.
– Нє, ну то не діло, візьміть от сотку. – не вгамовувася я.
– Ні, я з військових гроші не беру.
– Та я вже не військовий, списали.
– Мене теж, – посміхнувся він.
– Яка?
– Десятка.
– Шістдесят третя.
– Гарного дня.
– Бережи себе.
Він махнув рукою і пішов підкачувати шини буса, який під’їхав одразу після нас. Мені, чогось, трохи стисло серце. Не те, щоб стало його шкода, але ветеран, який підкачує колеса чужих машин… Не знаю… Можливо, то його вибір, чи безвихідь, чи ще щось… Та вчора ти штурмував посадки, затягував турнікети на 300-х побратимах, тягав 200-х, аби їх могли поховати родичі, захищав державу… а сьогодні підкачуєш колеса і заправляєш “Беху” якоїсь маминої черешні…
Напевно, ми ще тримаємось, поки серед ветеранів є взаємоповага, поки є ті, хто поклавши на все хєр, штурмують посадки, і риють землю Батьківщини.
P.S.: замість мотиваційної картинки тримайте двох бійців зі смайликами замість облич, і з турнікетами, які люб’язно передала Тетяна Шурінова на Сумський напрямок. Слава Україні!
Paul Isachenko
