Йду вчора вулицею. Вискакує руда собацюра. Як теля завбільшки. Гавкає, гарчить, зубами клацає, наскакує… Тітка з-за паркану: «Не бійтеся, воно не вкусе!» А оте «воно» виглядає так, що запросто може перекусить корабельну цеп. І якорь…
— Я не вмію не бояться, — кажу, — коли на мене плигає динозавр…
— Тузік, йди в двір! Іди сюди! Іди, я тобі сказала! — приказує тітка, а Тузіку – по*уй. Він уже мене на вечерю запланував…
Зрештою, на ганок вийшов сер Баскервіль у куфайці. Загнуздав оте «воно», і потяг у двір. Воно огризалося, не хотіло вертаться в неволю, і викрешувало копитами іскри з асфальту…
— Нашо ти його одпустила? — риторично питав Баскервіль дружину.
— Я його не одпускала, воно само одирвалося, й через забор перескочило, — виправдовувалась тітка…
Тузік, блять…
Віталій Чепинога
