26 квітня – 39-ті роковини Чорнобильської трагедії. Практично ніколи й нічого не писав на цю тему, бо не був, як дехто з моїх колег, безпосереднім учасником ліквідації її наслідків. Так склалося, що на момент аварії вже більше півроку не працював на Київському обласному радіо, яке за період мого «першого пришестя» на Хрещатик, 6 (1981-1985) широко висвітлювало хід будівництва ЧАЕС. А опісля – і хід ліквідації наслідків аварії на станції.
Але як молодий спеціаліст і холостяк, котрому байдуже було, де ночувати – на орендованій квартирі у столиці чи в готельному номері найвіддаленішого райцентру – протягом перших 4-х років роботи на обласному радіо (воно тоді офіційно називалося Головною редакцією мовлення на Київську область Українського радіо) залюбки їздив у творчі відрядження по всій Київщині.
Не була обділена моєю увагою, звісно, і Чорнобильська АЕС та місто енергетиків – Прип’ять. Тут базувався корпункт обласного радіо, який за сумісництвом очолювала кореспондент-організатор Прип’ятського міського радіомовлення Ніна Мельник. Вона щодня передавала звідти актуальну інформацію, яку завдяки розгалуженій мережі обласного радіо мала можливість почути 
двомільйонна (на той час) слухацька аудиторія Київщини.
Але, як відомо, специфіка радіомовлення така, що однією сухою інформацією воно не може задовольнитися. Основне у радіопрограмах – документальні записи (репортажі, коментарі, інтерв’ю, бесіди, радіонариси), зроблені поза студією. Тому за завданням редакції кілька разів (принаймні, 4 за 4 роки) виїжджав у Прип’ять і безпосередньо на ЧАЕС.
Передостанній раз це було у грудні 1983 року. Мене викликав головний редактор Головної редакції мовлення на Київську область Михайло Михайлович Меркулов (якого ми поза очі жартома називали «МММ»; тож, сумнозвісна фінансова піраміда з такою ж абревіатурою, яка виникла набагато пізніше, аж ніскільки не була оригінальною) і поставив завдання: «За інформацією, отриманою з Київського обкому партії, 22 грудня, на День енергетика, на ЧАЕС відбудеться урочистий пуск 4-го енергоблока. Ви маєте підготувати про цю важливу подію розлогий репортаж».
Як мовиться, взяв під козирок, прихопив «Репортер-6» і вирушив рейсовим автобусом у далеку дорогу (153 км від столиці). По приїзду до Прип’яті одразу ж завітав у міськком партії до відділу пропаганди та агітації (зазвичай, функціонери цього відділу допомагали журналістам зі столичних ЗМІ у виконанні їхніх редакційних завдань), повідомив про мету свого приїзду. Той зробив квадратні очі і сказав, що не володіє інформацією, тому краще з цим питанням звернутися безпосередньо до першого секретаря Прип’ятського міськкому партії товариша Гаманюка.
«Перший» також здивувався, звідки у мене така інформація, мовляв, нічого подібного, принаймні, найближчим часом не планується.
– Ну, я ж не сам це придумав, – відповів партфункціонерові. – Цю інформацію мені надав головний редактор.
Зрештою, як нема, то й дарма. Але щоб не повертатися до Києва «порожняком», вирішив записати серію звичайних, не святкових, інтерв’ю з працівниками ЧАЕС – передовиками виробництва. Так і зробив. І згодом, у березні 1984 року, коли нарешті відбулася довгоочікувана подія виведення 4-го енергоблока на проєктну потужність, деякі з цих записів стали мені у пригоді.
Чому ж запланований на 22 грудня 1983 року пуск 4-го енергоблока не відбувся? Тому що, як стало відомо пізніше (після сумнозвісної аварії) із розсекречених документів КДБ, «на окремих дільницях будови Чорнобильської атомної електростанції зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельних і монтажних робіт, що може привести до аварій та нещасних випадків».
Зрештою, це, а також експлуатаційні «експерименти» з реактором і призвели до плачевного результату – атомного вибуху 26 квітня 1986 року, який сколихнув увесь світ. Ось така сумна історія мого «знайомства» з 4-м енергоблоком Чорнобильської АЕС…
Григорій Южда
