Їду своїм улюбленим швидкісним трамваєм №1. Вмостилася на одиночному сидінні (їх тут аж 4). І раптом помічаю, що наді мною стоїть чоловік мого віку із сумкою на плечі, спираючись на палицю. Я миттєво встала і запропонувала: “Сідайте, прошу, вибачте, одразу не помітила”. Він важко сів.
Тепер вже я стою над ним, і ніщо не може завадити його роздивитися. Одяг – легка бежева куртка, джинси, такого ж кольору, бежевого, – бейсболка і туга сумка, таки важка. Обличчя в нього стомлене, риси загострені. Можливо, йому болить, бо палиця ж не для краси, це точно.
І спостерігаю довкола: за ним сидить молодик, перед ним – молодичка, обом років по 40 і ще попереду – хлопець років 20. Я була здивована. Упевнена, що всі вони бачили того чоловіка і жоден не запропонував йому сісти. А мені, як наймолодшій серед них (!), стало якось невдобно…
До чого це я? Та іноді здається, що байдужість і безцеремонність – наче шкідливі супутниці-посестри. Тупцяють посеред нас, а ми з них наче приклад беремо? Та не віриться, що вони зможуть колись обплутати своїми тенетами.
Алла Кобинець
