Вулиця Ольги Кобилянської ніколи не була вулицею у прямому розумінні. Це був театр. А вже потім щось інше. Тепер це вулиця. Просто гарна вулиця, насичена кавʼярнями, забігайлівками, крамницями, стільцями під ногами і перехожими. Нічого поганого в цьому, звісно, немає. Але це вулиця.
Колишні театральні засади втрачено. Можливо тому, що театр тепер інший. Він розчинився у місті, а актори пішли у офіціянти та баристи. Немає більше духовності, акторства і гри. Є проза.
Кобилянською більше не ходять на концерти й вистави, нею просто йдуть у справах. А оскільки справ у центрі міста все менше, то й ходять рідше. Так, вечерами тут щось співають, танцюють і декламують. Але це від безвиході. Крім того, тепер всі модні і немає потреби щось театрально демонструвати іншим.
Весілля нині навколо карети, а тютюнового магазинчика давно немає, то ж грати ролі із кубинськими сигарами в зубах годі. Від вулиці тхне повсякденністю. А свято десь в іншому місці. Без нас.
Ок
Іноді здається, що я вже чужий в своєму місті. Незнайомі обличчя, нові назви вулиць замість звичних, оці зелені самокати, інша, зовсім не чернівецька погода: на вихідні, от, обіцяють 25 градусів тепла, 13 — в суботу і 12 — в неділю.
Люди в місті тепер грабують банки набагато рідше, ніж банки людей. Часом йдеш Чернівцями і не розумієш де ти — Відень, Монтевідео чи Коломия? Звісно, місцями все ж пізнаєш рідне місто. Але лише клаптиками. Все разом воно вже не твоє.
Поділився цими роздумами із ровесником на імʼя Алік. «Як ти міг так подумати, не порадившись», — спочатку обурився Алік, який все свідоме життя провів у пивбарі на вулиці Горького. А потім погодився зі мною. Бо його пивбару вже давно немає і він захоплюється пивом дома, на кухні.
А ще в дитинстві Алік захоплювався фотографією, але потім мама її сховала. З тих пір він з усім погоджується. Але добре, що Алік є як нагадування про моє місто. Почуваєш себе не так самотньо.
Загубленість
Чиновники відрапортували вишиванками, чернівчанки цілий день тягали містом своїх імпортних італо/грецьких чоловіків, що з усієї сили показували собі які вони ще молоді й завзяті.
А я пішов у справах. Правда, подумав, проходячи Франка, що паркувальне місце за годину заробляє в Чернівцях більше, ніж я. Треба було вчитися на паркувальне місце, а не на фізика-міжнародника.
Коли я прийшов туди, де мене чекали справи, зʼясувалося, що справ немає. Круглий стіл на 700 персон скасували, тематика виявилася неактуальною, хоча ще вчора виглядала цікавою.
Усвідомлені жінки космічного рівня, які зʼїхалися в місто з колишніх районів, розчаровано розійшлися кавʼярнями. Ну, а чоловіки, зрозуміло. Просто розішлися. Хтось навіть загубився. В Чернівцях можна загубитися, якщо довго мовчати. І весна загубилася. Останній раз такий травень був у листопаді.
Гумор
Я поїхав з міста 69-літнім юнаком, а повернувся 70-річним чоловіком. Життя — це, виявляється, нетривала подорож. Тому треба ставитися до нього з гумором. Почуття гумору є у всіх, різниця тільки в глибині залягання. Потрібно завжди відчувати момент і відкопувати гумор для життя.
Нещодавно познайомився з одним австрійцем. Він каже, що робота — гімно, і давно ніде не працює. Живе виключно гумором. Я так не вмію, тому працюю, а гумор супроводжує все це.
У нас така країна, де потрібно берегти тих, хто працює. Якщо вони вимруть, залишуться лиш перевіряючі та контролюючі. І буде не до гумору. Ми ж багаті духовно, але хворі душевно. У мене емоційне вигоряння вже минуло. Тому продовжую жити з допомогою гумору. Так, життя — це нетривала подорож, тому насолоджуюсь нею.
Я
Хочу відпочити від себе. Від своїх фантастичних, нічим не зумовлених думок, дурнуватих планів, сумнівів, спогадів та заперечень. Я набрид сам собі. Я хочу вийти із своєї хворої голови. Мені катастрофічно набридло своє товариство. Але іншого в мене немає. Можу із себе вийти лиш на хвилинку, а потім знову повернутися.
Там, в середині мене, напрацьовані шаблони і схеми, розпочаті думки, не закінчені пісні і не доведені до кінця справи. Хто їх завершить? Звісно, що я сам. Тому треба триматися себе самого.
Ні, друзі це важливо. Але більшість життя доводиться жити особисто, самому. Це, як виявилося, не залежить від освіти. Майже ніхто не живе за фахом, диплом просто довідка, що ти не дурень. Багато людей, які тобі не потрібні. Тому потрібен шампунь, який вимиває людей з голови. Хтось вимиває з голови і тебе, не тіш себе надіями. Ти мало кому потрібен. В тому числі і собі.
Зрілість
Зрілий вік має свої очевидні переваги. Не треба знову одружуватися, витрачаючи сили на хтиві залицяння, ресторани, обручки. Та й дівчата тепер не ті. Бачили, як нині хвацько дівчата пʼють «з горла»? Тепер ти просто знаєш: якщо зрадила кохана, не треба влаштовувати скандал дружині.
Немає потреби знову ходити до школи, на пари, здавати сесії і держекзамени. Не треба заробляти важкою працею на пенсію, яка все одно буде меншою, ніж очікуєш. Не треба купляти нові краватки, цілком вистачить тих 74, які маєш.
Не треба знову вчити правила дорожнього руху і здавати «на права», бо це нині важко і дорого. Не потрібно до всіх притиратися характерами. Якщо ти когось напрягаєш або дратуєш, то він завжди може забитися у куток і поплакати.
Але, на жаль, також не можна прожити життя по іншому. Бо воно вже прожите.
Володимир Килинич
