Вранці прочитав на Синоптик.уа: «Коні голосно іржуть – до м’якої й малосніжної зими»… Цілий день прислухався. Ні, коней не чути. А отже взимку може бути й холодно. Розкажу про одну дивну стару річ, якою люди гріли свої оселі ще до ери електрики і газу. Але спочатку зверніть увагу на фото в глибині тексту. Її написав невідомий мені голландець 16 чи 17 століття.
Зверніть увагу на те, що стоїть позаду і праворуч від жінки на підлозі… Це обігрівач для ніг. Ось десь так в 16 столітті він і був винайдений. Принцип дії, як у старих чавунних прасок – я таку в дитинстві бачив у своєї баби Ганни під Брестом. Вона з печі накладала в праску вугілля. Через бічні прорізи, що нагадували мені зуби крокодила, протяг легенький проходив 
і не давав вугіллю згаснути. Інколи татова мама розмахувала праскою, як гравець у боулінгу перед кидком – щоб праску зробити гарячішою. А голландці придумали ставити під ноги.
Щоб не повертатися до теми, розкажу ще про один досвід із старого життя, який допомагав людям узимку.
Відкрив я цей спосіб сам. Випадково. Закінчив у мангалі готувати мʼясо для гостей, а вугілля лишалося ще багато – от я взяв те вугілля і вибрав у старий чавун, що стояв неподалік. Це було влітку десь о 19.00. Підійшов вранці десь о 9-й до чавуна у дворі, щоб висипати попіл і… заверещав від болю. Виявляється, в чавунку (14 годин) ще тліло вугілля.
Згодом на базарі у Білій Церкві чоловік років на 30 старший від мене продавав різне старе залізяччя. Слово за слово і я розказав про свій досвід з чавуном. Дядько всміхнувся: про таке мені моя бабця розказувала. Коли під час війни німці в Білій розгорнули госпіталь, то селянам наказали принести чавунки з дому. От так, як ви й казали, фашисти насипали туди вугілля, ставили біля кожного ліжка і в палатах було не просто тепло, а навіть жарко.
Позиркав тоді я очима по базару і купив собі ще одного чавуна – більшого, аніж вже мав. Та й кілька мішків піролізованого вугілля з дуба. Давно це було – ще десь в 2012 році. От все в майстерні так і лежить.
Віктор Лешик
