Коли батько помер, то мати злягла, й більше не вставала. Цілий рік ще прожила, пролежала, без пам’яті й свідомості. Мабуть, так воно буває, коли живеш з людиною пліч-о-пліч все життя, і її втрату відчуваєш, як і свою фізичну загибель. Лежала мати в лікарні в сільській, там де все життя пропрацювала.
Я приїхав з Києва, зайшов до палати. Медсестра каже: говоріть до неї, їй подобається, коли з нею розмовляють… Я кажу: та який же толк щось казати, коли вона нічого не бачить, нічого не чує і нічого не розуміє…
І тут мати усміхнулася…
— Бачте, — каже медсестра… Все вона чує, все вона розуміє, коли син до неї говорить…
Говоріть зі своїми матерями. Говоріть з ними, коли вони живі, говоріть навіть тоді, коли їх уже немає поряд з вами… Якоюсь частиною своєї душі, свого серця, своєї сили вони продовжують жити разом з нами, поруч… Душа матері не відлітає в небо назовсім, навіки, доки діти її тут, на Землі…
Віталій Чепинога
