Пам’ять вдосконалює і полегшує не лише той вік, який за плечима, а й той, що на плечах. У ній купаєшся, немов у молодильній воді. Сьогодні на наше «рубінове» весілля Київ убрався в біле і засяяв такими блаватами небес, які може насівати лише весна. Разюча відміна від того дюдявого лютого, коли головний дружба Олег Білик (хай Царствує) дбайливо прикривав Молоду од віхоли своєю «сардачиною», а ми пробивалися, мружачись і відфоркуючись (сікло снігом, як бритвами, од світу білого одсікаючи!), до непоказного фотоательє на витоках бульвару Шевченка.
Жваво обговорюючи придибенцію в Печерському ЗАГСі. Там розпорядниця “торжествєнного” ритуалу “созданія новой совєтской сєм’ї” од самого нашого виду спершу втратила дар мови, потім забула всі сценарні слова, щось силкувалася видушити із себе, але виходило, мов у покаянній промові на Страшному суді. Лише згодом, коли ми, обручені, полегко ступили з рушника на вихід, струшуючи з убрання порохи затхлого ритуалу, раптом згадала своє обов’язкове “торжествєнноє” казання й одчайно застрочила довгою чергою нам у спини…
В ательє, вітрину якого прикрашали величезні “знимки” кінозірок (Ада Роговцева, Богдан Ступка), письменників (Павло Загребельний, Олекса Коломієць), співаків (Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв) із закрутистим штампованим підписом “Баран” у правому нижньому кутку, нас стріла напівсонна дама-реєстраторка, і якась чи то здивована чи налякана вертлява панночка, очевидно “дєжурная фотографіня”.
Ми готувалися до найгіршого. Себто до чергового традиційного “замрітє!”. Аж раптом десь ізбоку рвучко розчахнулися двері, і звідти викотився невисокий чоловічина з уже рідким їжаком сивого волосся на масивному черепі і в товстих квадратних окулярах. На реєстраторку враз напав юний бадьор, панночка витягнулася струною і зробила міну сумлінної учениці. А чоловік уже сяяв такою радістю, ніби стрів багату рідню.
– Ой, діточки! Які ж ви!!! Де ж ви такі взялися?!
І вже до своїх, з притиском:
– Я іх САМ буду снімать. Свєт мнє!. Би-истро…
Це і був отой “Баран”, знаменитий київський фотохудожник Роман Левкович БАран (обов’язково з наголосом на першому складі, як і він наголошував).
А вдома з порога нас зустрів “крамольний” «Запорозький марш» – крутилася улюблена платівка гоСПОДАРЯ – грав оркестр народних інструментів під орудою Якова Орлова. І, звісно ж, довгий стіл при добрих гостях – з високим волинським короваєм у головах. І дотепний тамада-пересмішник світлої пам’яті Володимир Васильович Біленко. І справжній райський нектар – винце із садів господарства знаменитого Володимира Плютинського. Плящину сього напою, подейкували, вивіз кондрабандою (у скафандрі) на навколоземну орбіту, якщо не помиляюся, совєцький “підкорювач космосу” Єлісєєв.
Й іскристі жарти, і жайворонкові пісні, які виводила моя грибовецька родина. І які дружно підхоплювали кияни, а найперше – незабутній Дмитро Михайлович Прилюк. (“Хто цей славний чоловік?” – перепитував мій двоюрідний брат. – “Це професор, декан факультету” – “Ти диви! Професор? А який СВІЙ!”).
Було-було… За “рубіновою” верствою – доріженька ген-ген туди, до золотистого виднокола. Не мощена рівним каменем, не прямолежна, а покедуди й не втоптана, зате НАША.
Чую тепло Твого плеча, Твоїх рук і вуст. Осяююся непогасним блаватом небес з-під Твоїх повік. Дякую Тобі за цей чистий рубін любові! І за цей непростий перехід. Хоча оті сорок літ ми не у пустелі сновигали. Не блудили, не кривовірили, не били поклони золотому тельцю і вже тим не осквернилися свинцевими ногами і переситом днів.
Далі, Дружинонько, далі! На цьому шляху нас, дякувати Тобі, не двійко самітників.
Валерій Ясиновський
