Здавна читаю Тараса Прохаська на «Збручі». Тарас пише унікально. Так ніхто не пише більше. Дуже глибоке, проникливе й зворушливе. Звернув увагу, що він доволі часто згадує совіцьку армію, в якій служив свою строкову. Для нього це якийсь «мементо морі». Травма і пожиттєвий тригер.
В мене – таке саме! Радянська армія – тотальне царство абсурду! Кров, залізо, гавно і пісок. Вона мені досі сниться, сука. Хоча я служив у ній ще за царя Панька в 1986 році. Дехто ще й не народились. Не знаю, чим відрізняється від неї сучасна російська армія. Думаю, нічим.
Замполіт у мене був. Харіс Мустафін, майор. Мій особистий ворог. Якось бухали з пацанами, Мустафін нас піймав, наклав мені залізяччя в рюкзак сто кілограм, і заставив бігать.
Ну, я так біжу потрошку, коли якийсь чоловік іде. З жінкою. Костюм з отлівом, на Штірліца похожий. Каже мені: стоять солдат! Що ти оце робиш?
— Служу совєцькому союзу, — кажу.
— Хто заставив?
— Майор Мустафін!
— Клич його сюди!
Мустафін приходить, питає борзо: «Шо нада?» Той чоловік дістає документа й показує. Генерал КГБ. На той час генерал КГБ — як царь, приблизно. Каже генерал Мустафіну:
— Я тебе зараз застрелю, сука!
Мустафін зблід, і сів під забором…
Потім ми з Мустафіним подружилися. Пили разом. Удвох. Після сьомої чарки Мустафін діставав пістолєт і казав:
— Я, мабуть, застрелюся.
— Та, стріляйся собі на здоров’я, — кажу. — Мені яке діло до того? Тільки мене не застрель, дивись.
Потім я вже додому прийшов, в Україну милу. Мені пацани листа прислали: «Мустафін застрелився». Ти, ба, думаю! Пацан сказав – пацан зробив! Царство небесне. Або нє. Я думаю, він случайно застрелився. Здуру. Нехотя… Спроквола… Служив совєцькому союзу…
Віталій Чепинога
