Останнім часом дехто з журналістів обурюється випадками неприязного ставлення рятувальників під час зйомок наслідків обстрілів. Мовляв, їхню роботу сприймають як заваду, хоча фіксація руйнувань – важлива частина стратегічних комунікацій: документування злочинів, боротьба з дезінформацією. Але… Це – не сенсація, а фронт. NOLI NOCERE, як казали древні.
Саме роздуми і дискусія з колегою на цю тему вилилися у текст. Недавні повітряні удари по столиці знову оголили питання: як говорити зі світом про нашу війну? Під час розмови з колегою виникла суперечка. Він наполягав: слід показувати розбиті будинки, людський розпач, сльози. Світ має бачити, що з нами коять.
Я ж натомість засумнівався: а чи хоче світ це бачити? Чи не втомився він від нашого болю? Складається враження, що закордонні медіа поспівчували – і годі, переключилися. Українська трагедія стала тлом – не хедлайн-заголовком. Страждання «десь там» викликають у когось не емпатію, а радше незручність. Її уникають.
Тим часом ворог навмисно б’є по мирному населенню. Це не просто терор – це тактика. Створити «картинку», зламати мораль, підживити наративи про «швидкий мир» будь-якою ціною. Ціною України. Йдеться не про припинення вогню, а про примус до капітуляції в обгортці компромісу. Є й етичне питання. Річ у внутрішній межі. У моменті, коли камери ловлять сльози людей, які тільки-но втратили близьких, дім, світ навколо. Чи маємо право показувати обличчя людей у моменти найбільшого болю? Такі кадри – не просто свідчення. Це втручання. Душевна рана, вважаю, не повинна ставати елементом сюжету. Вона не суть переконливості, вона вторинна травма.
Свого часу як фото- й кінорепортер розповідав про роботу українських медиків – хірургів, анестезіологів – в епіцентрі катастрофічного землетрусу. В коротких паузах між операціями ми говорили не лише про медицину. І саме тоді серед крові й руїни усвідомив особливо чітко: професії медиків і медійників поєднує моральний орієнтир, відомий ще з античних часів: «Noli nocere», «Не нашкодь». Бо слово, кадр – як скальпель-ланцет. Може врятувати. А може й вбити. Саме тому етичне журналістське «не нашкодь!» – це не самоцензура, а форма професійної совісті. Спосіб залишитися людиною, коли розповідаєш про нелюдське.
Мова не про замовчування. Йдеться про стриманість. Про гідність. Війна триває. І вона не потребує емоційного надриву. Вона потребує витримки. Пам’яті. Роботи. І внутрішнього порядку: коли шум стихає, рішення народжуються в тиші.
Вшануймо загиблих – тихо, з гідністю. Без гучних слів і камер. Без пафосу. Просто – по-людськи. Схиливши голови. І з тією внутрішньою силою, яку не знімають об’єктиви, але яка тримає стрій.
Андрій Михайлик
