Чернівці припинили дивувати. Чернівчани дивують, а Чернівці — ні. Я думаю, що місто дивує лише раз. Тоді, коли побачив його вперше. Воно зробило свою справу на все твоє життя, яким би воно не було. Я не знаю міст, які дивують сильніше.
Столиця, наприклад, дивує кожного разу, коли до неї потрапляєш. Занадто вона просторова і розлога. Сокиряни дивують лише тоді, коли не часто там буваєш. Щоразу дивують Відень, Париж і Лісабон. Вони блищать щоразу іншими гранями своєї величі.
А Чернівці відчиняються відразу і до кінця. Тому дивують відразу і один раз. Одномоментно. Так здивувався б Фредерік Шопен після концерту Степана Гіги. Шопену сказали б: «Шкода, що ви Гігу слухали. Тепер буде не цікаво».
А про Чернівці так не скажеш. Вони цікаві й без системного здивування. Чергу за здивуванням не займати. Віолончелі закінчилися, залишилися електрогітари.
Божевілля
Іноді мені здається, що в цьому місті жити неможливо. Але більше ніде. Куди не глянь — суцільні непристосовані для життя міста, великі і безтолкові. З гамірними трамваями, сотнями тисяч мешканців, мережевими супермаркетами за містом. А потім оце метро! Що це взагалі таке? Потяг прямо у місті, хоч і під землею!
А ми живемо тут. Серед небезпечних, заздрісних, злих людей із дружелюбними обличчями. Яким би прекрасним не був ранок, напис з трьох літер на стіні чернівецького підїʼзду нагадує про те, що всіх чекає на виході в реальність. Та й останнім часом глобальні проблеми так ускладнилися, що за їх вирішення вже не беруться навіть чернівецькі таксисти.
Тому все життя тут полягає в тому, що я заношу в квартиру пакети з продуктами, а виношу пакети зі сміттям. В зимових речах знаходиш лише хусточки з минулорічними шмарклями, а не забуті минулоріч купюри. Суцільне божевілля! Соромно здаватися геніальним. Але якщо впевнений у своїй геніальності, вимагай окрему палату.
Розкіш
Я рідко пишу для інших людей. Пишу для себе. Часом це співпадає із цікавістю інших, часом ні. Зрештою, мені байдуже. Інші не лізуть в мої справи, а я не лізу в справи інших. Так і співіснуємо.
Зараз є що читати і є про що писати. Правда кількість тих, хто пише, дещо перевершує кількість тих, хто читає. Саме тому я пишу для себе. Але якщо вдається знайти свого читача, то це велика втіха і розкіш. Тому потрібно писати для себе, сподіваючись що цікавий іще комусь.
А відразу писати розраховуючи на когось – величезна самовпевненість. Мені розповіли якось, що одна дівчина з Проспекту з татуїровками, проходячи повз сканер штрих-кодів у «Сільпо», пробилася як пачка пельменів. Це та сама історія, бо вона ж думала, що вона «багіня».
Специфіка
Чернівецька любов специфічна і не схожа ні на яку іншу. Вона не така як тернопільська, херсонська чи харківська. В Чернівцях любов не приходить до ідіотів. Їй це не цікаво. Вона приходить до врівноважених, розумних, самодостатніх людей і робить з них ідіотів.
Ви їх неодноразово бачили. Це вони ганяють на самокатах, перевертають квіти на Кобилянської і вчаться в університеті. Вони живуть в гуртожитках і ходять взимку без шкарпеток. Це вони дивляться з вікна маршрутки як найдорожчі автомобілі міста застрягли у корку.
З іншого боку бути дівчиною в Чернівцях дуже важко. Уявіть, ви чекаєте відповіді, не відправивши жодного повідомлення. Це чернівецькі дівчата їдуть на роботи з зарплатою 10 тисяч на авто з витратою 15 літрів на 100 км і з 15 айфоном. А скинуті в спортзалі кілограми терпляче чекають їх в холодильнику дома.
Колись справжній чернівецький єврейський хлопець заробляв в місяць 1000 карбованців. Дві – віддавав дівчині, а на решту три жив сам. Тепер все навпаки. Тому і специфіка сьогоднішнього дня.
— Милий! Може я залишуся у тебе ночувати?
— Пізно. Я вже викликав ліфт.
Трампу
Зараз такий період — закінчуються мардарини, а черешня ше не почалася. Перехідний. Тому не знаємо що робити. Так все в житті. Народжуєшся. Не знаєш що робити. Народжуєш інших людей, які не знають що робити. Вчиш їх як треба жити.
Так і тут. Головне не показувати, що ти ні фіга не знаєш. Треба впевнено і зухвало. Лише тоді буде успіх. А ще я не люблю ідіотів, але ідіоти чомусь вирішили, що вони і є ця країна.
Люблю все наперекір. Маслом псувати кашу, слізьми горю помагати, ходити із статутом у чужий монастир, викидати слова з пісні. Не читаю «Українську правду». Це тепер не модно. Читаю місцеві телеграм-канали. Просто, але зі смаком. А телевізор дивлюся просто так, не вмикаючи.
Закохуюся. Закоханий вовк вже не хижак. Розвилася багатозадачність: можу одночасно працювати і плакати. Але не будемо. Переживемо і вистоїмо.
Володимир Килинич
