Про нас, Про часи… Лежу в ліжку, нікого не займаю. Не спиться. Дивлюся у вікно. Ніч надворі, зорі, Чумацький шлях… Одуд співає якусь свою вічну пісню, десь у степу… Знайома пише з Києва на телефон, з творчої зустрічі з Іздриком: “Тебе щойно Іздрик згадував”…
Бачу, якраз зірка впала з неба. І покотилася додолу… Над хатою пролетіла ракета з протівним свистом. Чи то російська, чи то корейська. Слідом за ракетою повільно посунувся шахед на Черкаси. За ним – наш гвинтокрил. Збив. Шахед упав десь у Дніпро і гучно підірвався…
– Блядь! – сказала якась дівчина на вулиці п’яним голосом. Цокнули пляшки… Півень заспівав з переляку ні к селу, ні к городу… З горіха на веранду впав кіт…
– Ку-ку, ку-ку! – закувала зозуля десь в далекому гаю…
– Зозуле, зозуле, скільки мені ще жити осталося?
– Ку-ку, ку-ку, ку-ку…
Ніколи особливо не любив фентезі… І вже аж ніяк не думав, що мені доведеться в тому фентезі жити… Тримаймося! Будьмо!
Віталій Чепинога
