Ще одна частина «Галицької саги» від Петра Лущика. Це третя книжка серії, що побачила світ у видавництві «Фоліо». Називається вона «Примара миру» і охоплює період 1923-1928 років. Я знов занурилася в світ моїх давніх «знайомих» — мешканців маленького галицького села Перетин та їхніх родичів, що полишили село в силу різних життєвих обставин.
Протягом п’яти років, що описані в цій книжці, з перетинцями відбулося багато доброго і не надто приємного. Хтось одружився, хтось народився, а хтось і відійшов до праотців. Дехто змінив місце проживання з Перетина на повітову Кам’янку, а дехто подався шукати кращої долі за океан. Життя йшло своїм звичним штибом.
Треба сказати, ці роки в історії Галичини не були насиченими яскравими та драматичними 
подіями, та все ж життя не стояло на місці і відгомін цих змін, хоч і слабкими відголосками, відчувався в захованому поміж лісами Перетині.
У 1923 році Галичина остаточно відійшла під юрисдикцію Польської Речі Посполитої. Польський уряд, на догоду європейським кураторам, імітував демократичні процеси щодо корінного українського населення. Але метою його політики було асимілювання українського населення в польське середовище. Безперечно, що така політика не могла не викликати спротиву націоналістичних українських організацій. Більшість таких структур вели свою діяльність в екзилі. Відень і Прага, Париж і Берлін — ці світові столиці стали прихистком для українських партій та урядів. Але бачення долі України на карті Європи та способи боротьби за її місце у тодішніх українських лідерів кардинально різнилися. Зрозуміло, що ця обставина не давала зцементуватися єдиній проукраїнській силі, а лиш призвела до внутрішніх конфліктів.
Поволі полишають політику Павло Скоропадський та Василь Вишиваний. Спокушений золотими горами совєтської пропаганди, вертається до Києва Михайло Грушевський. Євген Петрушевич розпускає уряд ЗУНР, а згодом підпадає під вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади. А після того як в Парижі, від кулі найнятого совєтськими спецслужбами вбивці, гине Симон Петлюра, лідером боротьби за українські інтереси стає Євген Коновалець.
Спочатку він очолює Українську Військову Організацію, яка вела досить активну політичну та дипломатичну роботу, мала розгалужену мережу, як на території України, так і за її межами. Згодом УВО переродиться в Організацію Українських Націоналістів. Але це вже буде зовсім інша історія.
Зі сторінок книжки я довідалась багато різних нюансів, як про тогочасну боротьбу за українську державність, так і про політичні події в Польщі та всій Європі. Наприклад, відкрила для себе той факт, що в 1925 році УВО мало тісні зв’язки з Литовською республікою, яка всіляко підтримувала організацію в боротьбі за незалежність України. Саме завдяки агентурі УВО Литва змогла в таємниці від Польщі переправити з Німеччини підводні човни для свого військового флоту.
Довідалась про те, що саме УВО здійснила у Львові напад (правда, не зовсім вдалий) на торішнього президента Польщі Станіслава Войцеховського, чим заявила про себе у всій Європі, як про активну політичну силу. Розкрита у книжці і тема так званого «шкільного плебісциту», який призвів до знищення величезної кількості українських шкіл на Галичині. Після таких освітніх дискримінацій УВО ухвалила здійснити атентат проти куратора шкільництва у Львові, виконавцем якого став тодішній студент Львівської Політехніки, нікому ще не відомий Роман Шухевич.
Приємно було довідатися, що в екзилі досить активно розвивалася українська наука. В Празі діяв Вільний Український Університет, очолюваний колишнім міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини Іваном Горбачевським. А у 1926 році у Празі пройшов Перший український науковий з’їзд.
Окремим розділом в романі описано історію героїчної смерті від рук польської поліції розвідниці УВО Ольги Басараб. Вона згинула 12 лютого, якраз в той день, коли я читала про це на сторінках «Галицької саги». Всі ці історичні події цікаво і органічно вплетені в канву розповідей про життя перетинців. Тому їх образи набувають рис справжності і у читача не виникає навіть сумнівів в тому, що ці люди були реальними учасниками подій.
Третя частина саги має назву «Примара миру». Це дуже влучно відображає тодішній стан: війна вже була позаду, але спокійне мирне життя так і не настало. Мир був лише далекою примарою.
За останньою сторінкою мені дуже хочеться взяти до рук наступну частину «Галицької саги». Сподіваюсь, видавець не буде довго тягнути з її виданням. Адже анонс про це відбувся вже понад місяць тому. Тим, кому не байдужа історія Галичини, рекомендую почитати цю цікаву книжкову серію. «Галицька сага» точно припаде до душі і відкриє нові маловідомі сторінки рідної історії.
Галина Новосад
