Вперше за час повномасштабної війни відвідав театр. У Лесі Українки йшла моновистава «Ненароджені для війни». Я прийшов у костюмі й краватці і на своє здивування не виявив довоєнного театрального лоску. Навколо мене вирувала різношерста публіка: в джинсах, куртках, а дехто у шортах і кедах. Гардероб не працював. Відчуття війни було на сцені і в залі. Зі сцени похмуро з акцентом звучав «Рамштайн» з піснею Вакарчука «Обійми».
Вкотре читаю про різке зростання попиту на фентезі. Видавці в Україні поволі нарощують цей асортимент, і українці справді готові платити за фентезі гроші. Пояснення: хочеться відволіктися від новин, реалій тощо. Бажання зрозумілі. Не зрозумілий вибір: чому фентезі, а не детективи, трилери, пригодницькі романи?
Щойно встигли ми з Віктором Небораком заснувати “Бу-Ба-Бу” 17 квітня 1985-го, як невдовзі прийшло перше випробування – Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення боротьби з пияцтвом». Було підписано 16 травня. Звісно, це був удар насамперед по творчій інтенції митців усіх жанрів.
Це не казка, не сну химера,
Це не привид лихий і злий.
У один пристанційний скверик
Якось олені забрели.
Кам’яні у оленів груди,
І вуста не просять води.
Привели їх у скверик люди,
Щоб дивились на поїзди.
Завдяки рубриці #Автор_пропонує, я вперше познайомилася з творчістю Леоніда Ісаченка, а саме з книгою “Гонитва на виживання”. Це сучасна проза на 182 сторінки, читалася швидко: хотілося б сказати “легко”, але розповідь про війну, а ще й нашу, теперішню, не може сприйматися легко.
Він був самотнім у придуманому ним магічному світі… Він створив свій унікальний світ, материк, у якому і жив, замкнений і недоступний для соціуму з його шкурною споживацькою психологією і домінуючим, на витрішки, плебейським популізмом. Цей шевчуківський материк – розлогий, багатошаровий і розкішний, і в ньому він поселив своїх численних літературних персонажів…
Щоб вижити, вдавав із себе душевнохворого. І став ним. Сьогодні – 130-річчя, без сумніву, видатного українського письменника Тодося Осьмачки. І настільки ж видатного, наскільки й невідомого сучасним українцям. З одного боку наклався цензурний тягар совєтської системи, яка просто заборонила не тільки твори Тодося Осьмачки, але й згадки про нього.
Мені практично щодня пишуть у приватні повідомлення: пропонують рукописи («..і моїй мамі сподобалося як я пишу, і сусідці також…»), часто просять поради щодо своїх текстів. Але правда в тому, що я не даю письменницьких порад — це не моя експертиза. Я видавчиня. А от кілька порад про те, як перетворити рукопис на книжку можу дати.
Із заміток провінційного читача… Кіно, література формують образи, які корегують реальність. Так ми, кому за 50, пам’ятаємо, як совєтське кіно і совєтська література формували образ українця, як зрадника, такого собі хитруватого хохла, інколи придурошного…
Ранок. Скролю стрічку. І ось – знову «наїзд» на творчість Гончара. Тепер від Андрія Кокотюхи. «Сірий, плаский, нудний, пафосний» – таврує. А заголовок від «Апострофа» сипле сіль на рану: «українського літературного класика знесли з п’єдесталу». Серйозно? Вкотре маємо банальний приклад – моська тявкає, а медіа підхоплюють і поширюють. Звісно, кількість переглядів, коментарів, вподобайок, відтак рейтинг – епатаж, як основа шоу-бізнесу, навіть не стільки бізнесу, як заробітчанства.
