Всі поети – онаністи (шучю). Писати гарні вірші можуть виключно невпевнені в собі люди не щасливі в особистому житті. Тобто вони можуть удавати, буцім щасливі, але насправді – нещасні. Натомість прозаїки – ті ще їб..ки, які полюбляють жорстоке порно не тільки на екрані монітора, але й в реальному житті.
Поезія за муром, наче звір
з іржавими голодними очима,
в її утробі скло загаслих зір
і леза крил старого херувима, –
затисла горло місячне, немов
рука коханки, і щелепи вовчі
зціпила, і солодку п’є любов,
і дивиться в його безумні очі.
Дороге мені фото з моїм улюбленим балканським письменником Мілєнко Єрговичем. Зроблене три тижні тому, коли я їздив у Пулу на презентацію хорватського видання мого «Карбіда». Під лимонним деревом, хоч це нічого й не означає…
Кому від цього стало легше,
що ти рядки заримував?
Це небо, чисте і лелече,
тобі народ порятував…
А що несеш йому натомість –
словесну манну? настрій? біль?
Поему? повість? Може, совість?
Чи афоризма вбогу сіль?
Скорбна звістка з Варшави: померла Світлана Олешко, засновниця, директорка й головна режисерка Харківського Театру «Арабески» (це про неї я «звітувала» Юрію Шевельову в листі 1995 р.. і він потім ходив дивитись їх у Нью-Йорку й писав мені, що «вона жінка як треба») – а з весни 2022 р. біженка, режисерка Театру Польскєґо у Варшаві.
Про штани і як зодягалися й тепер убираються українські поети-письменники можна б написати цілий трактат. Узявши за епіграф Сосюрине:
І пішов я тоді до Петлюри,
Бо у мене штанів не було.
Скільки нас, отаких, попід мури
од червоної кулі лягло.
Вчора я програв у карти премію Шевельова… Жарт. Просто програв. Навряд чи ще колись збереться більш дружнє до мене журі в будь-якому конкурсі, яке принаймні знатиме, що я за «фрукт». Дякую за увагу, але усвідомлюю, що це була моя остання спроба отримати визнання від української літератури…
Зайшов у «Сенс» на Хрещатику, купив найтовщу книгу, яку вдалося відшукати. «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Мігель де Сервантес Сааведра. 1015 сторінок! Це свіжа книга від видавництва «Абабагаламага». Чудове видання з гравюрами Гюстава Доре. Здається Борхес (можливо й помилюся, може Ортега-і-Гассет, або Унамуно) казав, що перечитує “Дон Кіхота” щороку.
Вже дорослим я потихеньку (а часом телячими стрибками) вивчив французьку й англійську до рівня професійного перекладу звідти сюди й часом навіть звідси туди. Накопичений досвід мені вже ні до чого, тому можу поділитись.
Почну з того, що поважаю Остапа Вишню. По-перше, перший автор україномовних книжок у ХХ столітті, який реально мав мільйонні тиражі і заробляв писанням. По-друге, його реально ламали в тюрмах і таборах. Він, на відміну від пафосного незламного автора соборів наших прапороносців із тронками на берегах любові, справді сидів і його дійсно пресували. Фізично в тому числі. Не зовсім зламали, проте надламали серйозно.
