Лауреатка премії Тараса Шевченка, Народна артистка України в українській столиці відмовилася говорити українською на врученні премії Параджанова. Ба більше, закликала «любити й розуміти одне одного» й припинити «ненавидіти через дурниці». І зал аплодував їй.
У книжковому столичному магазині Буква, що на Хмельницького, був свідком такої історії. Молоді люди запитали у консультанта Вікторії (в окулярах), чи вони мають Фауста Ґете. Та сказала так, ходімо, привела до потрібної полиці, дістала книгу і сказала десь так: «Ну это украинский перевод, вы знаете, мне не пошло, я училась на русском и говорю на русском, но не смогла прочитать именно в этом переводе, хотя украинский понимаю. Тут просто перевод плохой, какой-то западенский с непонятными словами, короче я не рекомендую. Но книга есть, если что».
Сергій Федака (1964-2025). Неприкаяний ґеній Закарпаття. Тато – відомий закарпатський журналіст Дмитро Федака, мама, здається, з Мелітополя родом. Сергій не вписувався в закарпатський ландшафт. Він сам був окремою планетою. Завжди серед людей і завжди сам. Я захоплювався його ерудицією і безпосередністю.
Я бачила книги цієї авторки на полиці бібліотеки, в якій працюю. «Сучу дочку» пролистувала кілька разів, але чомусь відкладала, щось не виникало бажання читати. А тут придбали нові книги, і я вирішила познайомитися з цією українською авторкою. До речі, часто моє знайомство на першій же книзі і закінчується.
Віталій Білоножко – особлива людина в моєму творчому житті. Нас багато що єднало: любов до Сумщини, звідки наше коріння (моя мама була звідти), розуміння значення культури, загострене відчуття несправедливості і вміння гостро затаврувати неприйнятні речі.
На сайті «Книжкова барахолка» Надія О. продає «чудовий роман Степана Процюка про Григора Тютюнника від видавництва Юлії Сливки «Місяцю, місяцю…». Далі пише: «Стан – ідеальний (але з підписом автора для мене). Ціна – 300. Луцьк, будь-який спосіб доставки». Я їй пишу в особисті повідомленя:
Сьогодні рука сама потягнулася до денників Петра Сороки. Відкриваю один з них – “Голос із притвору”: “Денник – це те, чим живу, без чого в житті утворилася б велика порожнеча і не знав би, куди себе діти. Іноді опосяде зневіра, нудьга, а подумаю, що у мене є денник – і ніби опору в темноті здобуду.
… Жити в передчутті Великого Переходу – думати про душу і її порятунок, узгоджувати ритм свого життя із ритмом Всесвіту. Як і кожен, я знаю ці провали у депресію, в тугу і нудьгу, але в мене залишаються безвідмовні ліки – книги, а між ними наркотично потужні – щоденники. Єдина прикрість, що справжніх денників так мало, і змушений перечитувати одні й ті ж без кінця.
Петро Сорока (6 січня 1956, с. Грицівці Збаразького району Тернопільської області – 5 червня 2018, с. Петрики Тернопільського району Тернопільської області), видатний український письменник, літературознавець. Знаю – творчість П. Сороки співзвучна не лише мені, й тим тішуся. Коли багато людей шукають одного й того ж, значить, шукають правильно.
Я під великим враженням від роману корейської письменниці Хан Канг «Вегетаріанка». Чимало читачів цей роман жахає, бо в ньому натуралістично зображено відмову головної героїні від м’яса і реакцію на це її родичів. Чому вона відмовилася від м’яса? Сни навіюють молодій жінці думку про те, що людина є звіром саме через споживання м’яса.
