Cьогодні Борисові Гуменюку виповнюється 60 літ… Останній запис на своїй сторінці у Фейсбук він зробив 25 грудня 2022 року. З того часу ніхто не знає абсолютно нічого про його долю. Талановитий чоловік пішов захищати батьківщину від московитських нелюдів. Як справжній поет-лицар узяв до рук зброю, хоча військова справа не була способом його життя.
Він колекціонував картини, був художником і поетом. Сподіваюся, він таким і є. Вірю, що він живий і нинішній день народження, ювілей переживає десь у полоні.
Не хочу висловлювати сумних припущень. Хочу сказати, що поет живе і житиме вічно у своїх творах. А вони варті нашої уваги. Зокрема оцей Заповіт.
Василь Кузан
Борис Гуменюк
Заповіт
Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І — все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре якби на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.
Борисові Гуменюку
(алюзії пам’яті)
Зубами, лопатами, відчаєм, стогоном, нігтями
До пекла самого, до покладів зла й антрациту
Втискаємось в землю колінами, болями, ліктями…
Які ми герої? Нам просто забаглося жити….
Це так примітивно із погляду звиклої вічності,
Якщо вам снимОся (а віриться – справді снимося)
Війна застрягає в розлізлих окопах стогрішності…
Як миші летючі страхів, що заплутались у волосся…
Затихли пісні про калину, похилену в лузі,
Забагнути можна, але неможливо збагнути…
Ми пахнемо ранами й смердючими трупами друзів…
Аж так, що навколо нема чим насправді дихнути…
Ви ситі війною, не нюхавши нашої каші,
Втомили прапОри, та ще череда катафалків,
Згадайте нас просто колись у скупім “Отченаші”,
Де в цинкових трунах, можливо, й не наші кавалки…
Казенно згадайте котроїсь казенної дати,
Про нас написавши поему, некрОлог чи повість…
Ні, ми не пропалі у безвість одчайні солдати…
Ми ті, що зникають у вашу безсовісну совість…
Така із нас користь – удобрим собою планету…
Щоб стало хлібів до наступної кривдної бійні
На наших могилах тьмяніють вінки і портрети,
І вдови чорніють, бо знають про завтрашні війни…
Вишивана пам’яте чорно-червоною ниткою…
Вітчизно-Вітчизно, розправиш неангельські крила?
Пролиєшся, крове, насправді вселенською битвою…
Бо вічність настане, як вдруге розрита могила…
Богдан Томенчук
