Новини

Стрітення моєї бабусі

І було у моєї бабусі Валі життя, на казку геть не схоже…. Після школи хотіла податися до Києва, в артистки, але мій прадід, а її батько, й чути нічого не хотів. «Атож, в артистки, он, в ланку шуруй і виспівуй там від зорі до зорі»… Відспівала Валя на випускному, бо німецькі літаки «сповістили» про початок війни саме в ту ніч, коли вона з однокласниками йшла сонце зустрічати.

Через кілька годин проводжала одноліток на фронт і вже довго було не до гітари. Як почали німці в Німеччину молодь відправляти, батько, аби молодшу дочку врятувати, віддав поліціянту корову, а саму Валю за декілька днів віддав заміж за її ровесника, якого його батьки теж таким чином рятували від лиха. Сімейних не так чіпали.

Можна тільки уявити як було молодій, розумній, красивій дівчині прозпочинати сімейне життя з нелюбом, ще практично дитиною, бо йому і 18 не було… Ніколи бабуся про це й говорити не хотіла. Лише діток згадувала, яких народила від Миколи в ті їхні спільні роки. Двоє хлопчиків. Один немовлям помер від переохолодження, коли була облава і вони три доби просиділи разом з іншими хуторянами в лісі під дощем. А другого, коли їх погнали окопи рити, а бабуся старенька недогледіла хлопчика і він ошпарився біля печі окропом.

Микола, як увійшли радянські війська, пішов далі з ними на фронт і їхні дороги з моєю бабусею вже не пересікалися. Батько бабусин, старий голова колгоспу, помер у конторі ще під час війни. В домі не було більше чоловічих рук, але була стара, хвора матір і старша сестра з двома малими дітками, яка теж лишилася без чоловіка. Валя закінчила бухгалтерські курси і з головою — в працю. Бо надіятися ні на кого не доводилося.

Вона була сильною духом, тверда словом, з характером, як чоловік, тільки в спідниці… Вдруге вийшла заміж вже за декілька років після війни. І тоді знову взяла гітару до рук, і вкотре зазвучала Валіна щаслива пісня. Вони гарно жили з чоловіком. Він писав картини, підігравав їй на гармшці і присвячував вірші. Так, мій дід Сашко писав вірші. Народилася у них донечка Люся, моя мама. І все було б добре, але… Працював дід лісником і якось, коли планово розчищали ліс, на нього впало спиляне дерево. Пошкоджені легені. Смерть. І знову бабуся сам на сам з бідою. Бо мамі діагностували порок серця….

Це довга, окрема історія. Але маму врятував Амосов. Вона була отією Люсею, Людою про яку він згадував в своїх книжках. Адже їй зробили одну з перших серед діточок операцій в радянській Україні.

Можна ще багато розповідати про людину, яку я безмірно любила, яка допомагала потім мамі виховувати мене і мого брата. Жили ж всі разом. Не відпустила нікуди бабуся від себе свою єдину дочку. Історій не на одну годину в пам’яті. Кажуть, характер в мене бабусин, бійцівський. Не відмовляюся. Хай і так. Коли дивлюся її фото, то думаю, що й зовні чимось з роками стаю схожою на неї.

25 років минуло, як бабусі Валі немає. То було суворе, з морозами і снігами Стрітення. Я була вагітна, і мені чомусь не дали попрощатися. Боялися, що плакатиму. Знали ж всі настільки дорогою була мені ця людина. Відвели до сусідів. І я сиділа плакала там сама. Бо то була і є важка втрата. Шкодую, що не зберегли мої батьки бабусину гітару, ми її з братом ще дітьми розламали. І зошит з дідовими віршами на горищі так і не змогла знайти. Хоча бабуся запевняла, що він там.

Того року снігу не було, відвідали могилку на вихідні. Поруч же з домом у селі й кладовище. А нині знову сніги і морози… Не поїхали у село. Тому просто згадую. І дякую. Бо є за що. Царство Небесне тобі, моя дорога бабусю. Вічна наша пам’ять.

Тетяна Череп-Пероганич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.