У червні 1940 року, після безславної шеститижневої військової кампанії, Франція підписала перемир’я з нацистською Німеччиною. Насправді це була принизлива капітуляція з втратами території, людей, економічного і військового потенціалу. Денацифікація і демілітаризація по-німецьки.
Скажу непопулярну річ – припинення вогню, зупинка війни, перемир’я, а, тим більше, тривалий мир – невигідні Україні і загрожують самому існуванню української нації. Перемир’я на 30 днів призведе до падіння бойового духу, до підриву дисципліни, до розгубленості, розброду і хитань, до різкого зниження обсягів волонтерської допомоги, і зниження обсягів державного фінансування армії та оборонної промисловості.
Ідея залізниць у Російській імперії спочатку викликала спротив. У 1826 році цар Микола І та його оточення категорично відкидали нововведення, вважаючи залізниці загрозою для держави. Проти виступали міністри та власники диліжансів, поширювались абсурдні забобони про шкоду залізниць. Зміна ставлення почалась у 1835 році, коли цар визнав їхню військову користь.
Сьогодні зранку, 15 травня 2025 року, світ завмер в очікуванні дива – всі чекали чи зустрінуться у Стамбулі лідери трьох держав – Зеленський, путін, Ердоган і чи домовляться про перемир’я? На жаль, дива не сталося (що також цілком прогнозовано). Тому й протокольного фото за участі цих «трьох» ми сьогодні не побачимо…
Лікар Йоганна Будвіг померла у 2003 році, у віці 95 років, після того, як 6 разів номінувалась на Нобелівську премію в галузі медицини. Вона виліковувала рак у “невиліковно хворих” пацієнтів у себе на батьківщині в Німеччині. Вона не лише виліковувала певні чи рідкісні види раку. Вона усувала всі види раку!
Перед самою війною вона мені двічі наснилася. Чи не вперше за майже 30 років, відколи нас покинула. Я так наживо її бачила, красиву, молоду. Мама стояла мовчки і пильно дивилася мені в очі. Строго. Як ніколи в житті. Вдруге — у такій мені знайомій ситуації з дитинства, де я ще зовсім мале дівча і ми вдвох ліпимо вареники. Раптом мама дає мені тісто зарідке, я обертаюся і бачу, що вона тихо, без жодного звуку гірко плаче і отак на сльозах замішує борошно.
Офіційно в цивілізованій Європі День Перемоги – 8 травня. Але 80 років тому лиш 11 травня 1945 року завершилися бої за Прагу. Пригадую, у 1995 році мій тато-мовчун – гвардії лейтенант артилерії Андрій Довгич – розбалакався…
– Синку, – каже, – я визволяв визволену Прагу.
Повідомляють, що ЗСУ зайшли і контролюють російське село Тьоткіно на території Курської області. У мене це Тьоткіно викликає якийсь подаленілий в часі, але чомусь невитравний спогад. Такий собі епізод із життя… Після закінчення Житомирського автошляхового технікуму, перед службою в совєцькому війську, я за направленням (чи розподілом) поїхав працювати в Білопільське районне шляхово-ремонтне управління на Сумщині.
Коли батько помер, то мати злягла, й більше не вставала. Цілий рік ще прожила, пролежала, без пам’яті й свідомості. Мабуть, так воно буває, коли живеш з людиною пліч-о-пліч все життя, і її втрату відчуваєш, як і свою фізичну загибель. Лежала мати в лікарні в сільській, там де все життя пропрацювала.
У кожного міста свій особливий запах. Одеса пахне, звісно, морем і бичками, Хмельницький — свіжими ковбасами, Відень – кавою меланж, Київ — київським тортом. Чернівці запаху не мають. На вокзалі місто пахне рейками, на Зеленому базарі — капустою, на Роші — колорадським жуком, на Проспекті Чернівці пахнуть каштанами.
