Я ніколи не була прибічницею фемінізму у нинішньому виданні. Так, я за рівність громадянських прав для жінок і чоловіків. Одначе справжній фемінізм вимагатиме від урядів не того, щоб жінка полетіла в космос, куди літають також вибрані чоловіки — принаймні поки що: або дуже грошовиті, або дуже навчені, освічені і здорові.
Шурхіт у шафі… Це одяг виходить з моди. Задзвеніло скло. Розбився стакан — це до щастя, розбилося щастя — це до стакана. У мережі Bitcoin Cash відбувся халвінг. Тихо, звуків немає. Тріснула тканина. Ти сильна жінка! Не кожна змогла б ці джинси застібнути!
День пам’яті Чорнобиля. Сумний день. Але пригадується, що Чорнобильська катастрофа викликала цілий сплеск народного гумору. Була чимала серія анекдотів. Один з них мені розповів мій викладач в Літінституті. Анекдот чисто московський, чи принаймні міський, урбаністичний.
Побачила вранці новину, яка вдарила по голові. Алла «Рута» Пушкарчук загинула. Ми не були знайомі особисто, лише у Фейсбуці перетиналися. Розумна світла жінка — такий склався образ, але я про неї нічого майже не знала.
Авторів того оповідання згадати не можу. Хтось із дотепників ще радянського періоду описав ситуацію, коли інопланетяни тихенько прилетіли до Землі. Сховалися за Місяць і налаштувалися на радіочастоту “Пионерской зорьки”. Стали тижнями слухати, щоб зрозуміти, хто населяє блакитну планету. Слухали тільки “Пионерскую зорьку”. Після тривалого прослуховування гості зрозуміли: тут живуть дебіли, яких легко можна перемогти і окупувати.
Проблема не в тому, що нарвані і «притрушені» мають можливість писати в соцмережах. Проблема в тому, що вони, як магнітом, притягують, людей без власної позиції, без критичного мислення, розгублених і зневірених. Засліплені яскравою емоцією, простими рецептами як «всьо порішать» вони поширюють відверту маячню хворих і цілком здорових свідомих маніпуляторів.
У складні часи, у часи масового сум’яття і зневіри, раптом, як чорт з табакерки, з’являється Жана Д’арк або мінінзпожарським… У Білій Церкві багато базарів і базарчиків. Спеціалізованих і універсальних. Поряд з коледжем сина — базар «На Леване». Заходжу, о бачу: купка жінок схлипують і слухають чиюсь полум’яну промову.
Чекаю хвилин 15 на тролейбус і ламаю голову в пошуках відповіді на питання: чому 60 відсотків громадян України чоловічої статі категорично не бачать себе мобілізованими, ще 17 сумніваються і тільки 20 готові до такого кроку. І це за умови, що понад 50 відсотків, згідно з опитуванням, виправдовують ухилянтів. Наразі додумався тільки до двох варіантів.
Напевно, вони родичі — Анатолій Кульгейко і Вікторія Кульгейко. Остання більш відома як Спартц (за чоловіком- американцем). Він — голова Ріпкинського товариства мисливців і рибалок, вона — член Палати представників Конгресу США від штату Індіана. Але її батько — Кульгейко, також, як і Анатолій Кульгейко — із Ріпкинщини. На жаль — покійний.
Я люблю коли за вікном, як в дитинстві — Чернівці. Нехай там періщить дощ, нехай мете сніг чи пече палюче чернівецьке сонце. Але щоб за вікном було це чудове місто. Як у кожної нормальної дорослої людини, у мене є двоє найкращих друзів — кава і знеболювальне.
