Всеукраїнська науково-практичнаї конференція «Соціально-філософська думка України: вчора, сьогодні, завтра» присвячена пам‘яті доктора філософських наук, професора, Заслуженого працівника освіти України Анатолія Івановича Мельника відбулась у Чернігові, в Національному університеті «Чернігівський колегіум» імені Т.Г.Шевченка.
Життя веселе! Комусь смішно, що повар у масквалів командує армією… Так у декого й президент клоун. Гагарін не був космонавтом. Льотчик, лейтенант. Не маршала — на мінуточку — впіймали, до рури запхали, на орбіту запустили, і все — космонавт… У давніх греків бог був Аполон. Солідний бог — усі йому молилися, храми зводили. Для священників Аполона вищі училища працювали, професори з красними дипломами викладали. А що робив той бог? На сопілці грав!
… Супермаркет, два поверхи. За київським часом — 19.10. Біля каси на першому поверсі — мужчина. Він уже набрав у кулінарії два салатики, картоплю і на другому поверсі, де алкоголь, прихопив чекушку водки. Далі діалог…
Однією з моїх найзаповітніших дитячих мрій було – здійснити навколосвітню подорож. Мені хотілося, щоб це було як у книжках: весело перетнути екватор, проминути мис Доброї Надії, пройти «ревучі сорокові» та побачити береги Вогняної Землі. Коли я подорослішав, ця мрія зникла, розбившись об пояснення реалістів, що це неможливо.
— Але ж я про це мрію, а думки матеріальні, — сперечався я.
— Ти довбаний мрійник! — відповідали мені мої товариші. — Копай далі!
… А на ранок люди вмикали свої міста
І жили у них, скільки й зозуля не накує,
Щоб одного разу не пережити свого кота –
Як там він, жирна пухнаста дупа, тепер жиє?
На цій жорстокій війні кожен, хто поруч з тобою зі зброєю в руках — твій побратим і бойовий друг. Поруч зі мною Денчик. Особисто мені — він молодший брат, хоча я вдвічі старший за нього… Саме він врятував мене у вересні під Лиманом, вміло наклавши мені жгут вище розірваної рани, коли долю мого життя вирішували кілька десятків секунд…. А далі мене винесли побратими з поля бою, а лікарі невдовзі поставили на ноги.
Ось недавно в одній із сільських шкіл високогір’я учителька запитує клас: «Діти, ви бачили живого письменника?» Школярі один з-перед одного заперечливо замахали головами. Й невідь-хто потягнув училку за язик: «То уявіть собі буй…» Тут з останньої парти вискочив шибеник-двієчник, як Пилип з конопель:
– Оксано Стефанівно, а буй: се хто або що?
Жовтень 2012 року. Стою біля колекції марочних вин у підвалі історичного шато «Князя Трубецького», що в селі Веселе Бериславського району. Для мене вона знаменна тим, що починається майже роком мого народження (якщо вже бути точним, на рік пізніше) – 1957-м… Через 10 років по тому вона буде розграбована. Рашистами. Коли днями отримав від земляків страшні знімки (язик не повертається назвати їх світлинами), серце моє облилося кров’ю. Це важко сприйняти і очима, і розумом, у що перетворили російські окупанти перлину правобережної Херсонщини – виноробню «Князя Трубецького».
Потрібний календар — невеличкого розміру, з трьома місяцями (попереднім, поточним і наступним) на одній сторінці знайшла тільки в чернівецькому «Букіністі». Завдяки… колезі, Юрію Чорнею. Він волонтерить у книжковій крамниці, поки директорка — Марина Лібанова провідує родичів за морями-океанами. «Журналіст змінює професію». Була колись така популярна рубрика в періодиці проминулої доби. Коли журналіст «занурювався» в сферу, де працював герой його майбутньої публікації. Щоб до тонкощів зрозуміти, розкрити й передати ту чи ту проблему, показати людей у їхній природній стихії.
А з жінками завжди отак..? Запитую, бо я з ними вже давно не спілкувався. Сьогодні зі мною тричі сталося дивне. Не суперечки, бо хто ж сперечається з жінками, але їхня тверда упевненість, ніби я чогось не розумію, здивувала мене сильно. У суші-барі, на моє запитання чи буде у місо-суп додано яйце, кельнерка здивовано округлила очі й твердо відповіла: «Ні!»
