“Ми під обстрілами щодня, а ви зрадники!” -1. “Через таких, як ви, нас убивають рашисти!” – 2. “Мало того, що покинули Батьківщину, ще й гавкаєте щось там на фб?!” – 3. “Зеленського критикуєш? російський наратив! А чого путіна так часто не лаєш, кремлівська запроданко?” – 4. “Виїхали? То пельку стуліть і гроші присилайте на війну, все!” – 5. І т.д.
У нас за 40 років змінилося уже стільки голів… А риба одна й та ж – наскрізно корумповане кумівське корпоративне непотивістське антидержавне населення. У 1993 році я був страшенно багатим, бо отримував грант від зарубіжного фонду, цілих 200 доларів на місяць.
Побував у Києві на одній закритій інтелектуальній тусовці «Війна – як можливість». Йшлося про те, чи здатна нація переплавити свій біль, лють, помсту в прогресивний розвиток. Бо людська цивілізація влаштована за принципом «маятника». Чим більші біди й лихоліття вона переживає, тим певніші шанси на прорив. Зрештою, йдеться про «імунітет» націй і народів.
Жив був будівельник. Все життя будував будинки, але став старий і вирішив піти на пенсію. «Я звільняюся, – сказав роботодавцю. – Йду на пенсію. Буду онуків няньчити». Господарю було шкода розлучатися з цією людиною, і він попросив його: «Слухай, а давай так – побудуй останній будинок і проведемо тебе на пенсію. З хорошою премією!»
Грудень був без морозів, йшли дощі, часто зі снігом, який однак не залежувався і швидко розтавав. Я здебільша сидів у хаті, а якщо й виходив надвір, то не надовго — пройшовся садом, постояв над озерцем і вертався додому. З якогось часу мене почала боліти права нога, і ставало щораз важче ходити. За́штрики, які порадив мені знайомий лікар по телефоні і які я сам собі впорскував у стегно, лише трохи стишували біль, але повністю не позбавляли від нього.
Передріздвяні ритуали галицького села: змагання газдинь на розмаїтість штабелів випічки, бурштинові озера холодцю, прощальна пісня любовно відгодованого пацє. Пахощами вудженки його дух линув над хатами. І ще один, різкий і міцний, самогонний. Домашній алкоголь слугував не лише опіумом для народу. Також медичним засобом — «на натиранє», на компрес, настоянку на травах — і твердою, хоч і рідкою валютою.
У ресторані Буковелю миска кукурудзяної каші з ложкою бринзи і грибної підливи (називається банош) коштує 1000 гривень. Стограмовий шматок м‘яса з витребеньками гарніру (називається стейк) – 3000 грн. І ресторани рояться людьми.
Я про цей не вельми удатний образо́к із глеком, квіточками, метеликом і яблуками вперше почув від тата, але побачив його вже аж по смерті Фіґоля. Тато, коли приніс додому Фіґолеву картину з “голим бабиськом”, ту саму, яка потім спричинила стільки брутальних сварок між ним і мамою, шепнув мені на вухо:
В нашій столиці купа місць, скажем прямо, автентичних. Проходячи біля мальовничої калабані, виникає делікатна і навіть вишукана ситуація. Прохід між калабанею і авто, дуже вузенький. Іду, а назустріч мені, звабливо вихитуючи стегнами, ніби пливе між битих плит, мокрого піску і калабань, гарно вдягнута молода пані…
Час зриває дні календаря, як холодний осінній вітер листя в саду. Минуло 5 років, як тривожної для нас пізньої осени 2019 син Евген виїхав з України на лікування. Я не хочу зараз розповідати, як сталося, що здоровий юнак, студент істфаку, раптово захворів; як терміново ми відправляли сина закордон на лікування, так вірилося; і як допомагало багато людей, аби цей важливий життєвий вибір зробити.
