Зверхність до усього «нероzійського» випромінюють «роzіяни» скрізь — і в окупованих ними “республіках” та “краях” так званої російської федерації, і так само у країнах, куди вони втікають з «любімай родіни», щоби поїсти ковбаси з сиром.
Трохи нотаток зоолога… Звісно, ця гіпотеза потребує більше статистичних спостережень, але за чотири доби в Ризі у мене склалося враження, що біологічна активність місцевих «кривих» (це не лайка, по-латиськи Росія так офіційно й зветься — Крієвія) якось пов’язана з їхньою “материнською платою” на сході, – як оживає там, то оживають і вони, і, напр., в ніч, коли Москва по Києву гатила ракетами, в центрі Риги мене будив дужий чоловічий хор, що нестримно голосив під гітару:
Так багато людей всерйоз апелюють і обурюються тезою про «хлопці прийдуть, порядок наведуть», але я щось так і не бачив жодної притомної людини, яка б таке стверджувала чи розраховувала на такий розвиток подій. Частіше це ботоподібні персонажі з прапорцями і вазонами на аватарках, які одинаково легко дискутують про візит Байдена і львівську скульптуру.
Звертаюсь до тих українців, які так переймаються польськими національними інтересами, що забувають про українські. Усі ці крики про гидких українців і огидну українську владу, що порушила всі польські закони, свідчить про одне: значна частина українських громадян звикла боротися за чужі національні інтереси. Є у нас українці, що ставлять Дуду вище за Зеленського. То такі українці мають називатися поляками.
Я країни іншої не знаю, де чорний гумор настільки вперто пхали б у повсякденне життя, привчаючи громадськість – саме так і має бути. Ніби це норма. Коли замість Шуфрича, копненого з посади голови комітету ВР з питань свободи слова, призначили в.о. «слугу народу» Євгена Брагара. Еге ж, того самого, що три роки тому пропонував пенсіонерам продавати своїх собак, аби заплатити комуналку.
Колись, дуже давно, років 60 тому (уявляєте!) я ходив до сільських ясел. Як ходив? Та разів зо три. Під час третьої втечі з садка, перелазячи через паркан, застряв між штахетинами ногою і висів головою донизу доти, поки мене таким не побачили і не зняли… Після того мене в дитячий заклад вже не віддавали й гляділа баба Горпина. Бо все одно втече…
В самому центрі Риги, на жвавущій нічній Аудейю, під самим вікном мого готелю валяються п’яні росіяни. Точніше, валяється один, а другий пробує його підняти, голосно комунікуючи йому своє невдоволення:
— Ти долбо…б ілі чьто?
Зранку вирішив піти по воду. Але не до машини під хатою, а через двори до колонки. Я переконував себе, що вирішив просто помандрувати, хоча знав, що головним мотивом було зекономити гроші і купити на них яблук. Та щойно вийшов з двору, як зрозумів, що обдурити себе не вдасться. А вся справа в тому, що мене огорнув такий характерний простір кольорів, звуків, світла і мокрого після нічного дощу листя, і він був такий своєрідний і виразний, що вмить стало зрозуміло: будь-яка моя логіка є нікчемною.
Який наш Микола молодець, весь у тренді! Який хайп навколо нього! Ну, просто респект йому. Як вдало зміг пристосувати свій бізнес-кейс. Всі чернівецькі просто лузери порівняно з ним. Так, у нього був непоганий коучер, сам Іван Іванович! Але й фоловери трохи допомагали, особливо приїжджі. Він не випадково проводив з ними івенти на природі, відкинувши всі фейки про себе.
Баба Тетяна була штунда, сильно віруюча. І я їй часто влаштовував екзамен.
— Коли народився бог, бабо? — питав бабу.
— Бог всігда був, — казала баба.
— А Різдво коли?
— Сьомого єнваря, — казала баба.
