На самоті з журбою, наодинці,
На дні печалі, на самому денці,
Живу, як тінь загиблої байдарки,
Беруть на кпин Офелії, ба й д’Арки,
Бо згинув світ, в якому варто жити,
Скрізь варта – варта в полі, варта в житі,
І на поверхні, й на самому денці
Ночей – печаль… з них народився день цей.
(Рауль Чілачава. Бельканто. Київ: Ярославів Вал. 2024. 736 с.)
“Бельканто не завадить і поетам!” – написав мені, учневі десятого класу, співробітник однієї з газет, якому я послав свої вірші для публікації. Тоді я і не знав значення слова “бельканто”, але з допомогою “Словника іноземних слів” розібрався, що це італійський термін означає “прекрасна пісня”. У переносному значенні він підкреслює вільне володіння всіма голосовими регістрами, а також легкість звуку і красу” (Замість вступу).
Маємо виїмкове видання творів Рауля Чілачави. Це навіть не вибране, це історія індивідуального вростання грузинського митця в український світ. Але українці рідко 
бувають вдячними. Ось і цей “гросбух” життя в українській культурі проходить повз читацьку увагу.
Хтось мені писав у коментарях, коли я говорив про дебютну збірку Чілачави “Саповнела – квітка щастя” (1972), що, мовляв, Чілачава є вторинним у своїй основі як митець. Такі ми всезнайки і естети, нема нам ради, хоч до рани прикладай. Здебільшого наші писання, як сірчана кислота, замість загоїти рану, роз’їдають її до кісток…
Структура книжки наповнена: Грузинський поет в інтер’єрі української літератури: Штрихи до творчого портрета Рауля Чілачави; Бельканто, або Роздуми про сутність поета, поезії та художньої творчості: Замість вступу; Декілька інтерв’ю з особистих питань; Світлиця світлих сновидінь: Українські поезії; Святиться та любов… Про українську літературу; Майстри художнього перекладу; Грузинське коло: Про грузинську літературу; Сніг падав над садами: Переклади з грузинської; Балтійський меридіан: Про латиську літературу; Голос і відлуння: Переклади з латиської; Діалоги на березі Даугави; Маргіналії.
Книжка охоплює більш як 60-річний шлях митця. Звичайно, що таке видання є підсумковим, і в ньому можна прослідкувати усі етапи творчого виростання майстра. Я не думаю, що сьогодні в нас є письменники инчих культур, які так глибоко вросли в український культурний простір.
Навіть не дивуюся, що книжка не пройшла в третій тур шевченківських перегонів. Ми давно перестали об’єктивно оцінювати вклад того чи инчого письменника в літературу чи в українську культуру в цілому. Дріб’язкові інтереси, квазіполітичні ігри, неконтрольовані власні амбіції і корпоративна корупційна складова стали визначальними у будь-якому преміюванні, не виключаючи і шевченківської. Написав же Тарас Федюк, що кожна літературна премія у нас заангажована в особистісний приватний інтерес. І проілюстрував цю аксіому розповіддю про ігри навколо невручення шевченківської премії Василеві Портяку.
Нічого не змінюється в данському королівстві. І мова навіть не про членів комітету, гідні чи негідні вони такої відповідальности. Мова про загальний стан управлінської системи, яка і з нормальних людей робить гвинтиків невідомо чиєї гри. До того часу, поки чиновники і політики заангажовані в преміяльних іграх, жодна з премій не відповідатиме своєму заявленому статусу. Це вже навіть не сумно. Просто ніяк.
А підсумкова книжка Рауля Чілачави виривається понад усі навкололітературні ігрища, залишаючись свідченням духовної перемоги людини над гнилизною сучасного занепаду цивілізаційних управлінських ричагів. Бо Дух завжди протистоїть матеріяльним злочинам, навіть коли вони прикриті козацькою китайкою…
І в безсмертя
Закінчується термін…
Воно триває
Лише доти,
Доки жива
Хоча б одна людина,
Яка вірить
У ваше безсмертя.
Не дивіться на мене
Так зверхньо,
Можливо,
Та остання людина –
Я!
(Рауль Чілачава. Безсмертя).
Євген Баран
P.S.
Декому з причетних до присудження цієї премії, мені зважилось порадити, аби згадати традицію Олеся Гончара, як голови Комітету, коли з літератури лауреатами ставали не один, а два чи й три. У мій рік (1996) цю відзнаку одержали Ірина Жиленко, Володимир Базилевський і Раїса Іванченко. Попадання в десятку. Цього року я пропонував трьох, серед яких був і Рауль Чілачава. Він для української літератури і зв’язкі її з Грузією зробив більше, ніж літературний завод. Але в третій тур не потрапив. Зате Шевком збився з плину і запропонував аж два списки рекомендованих до того третього… Має рацію Євген, що в Данському королівстві не все гаразд…
Михайло Наєнко
В мене, на жаль, не було багато ілюзій щодо Нищука. Знав-бо його по роботі на посаді міністра, коли пробивав мовну координаційну раду при міністерстві. Звичайно, думав, що комітет, очолюваний ним, буде трохи кращим, ніж макаровський…
Тарас Марусик
Ну, про певну специфіку його особи чутки ходять. Але й поза тим, він, як і Макаров, сповідує ліволібералізм, себто культур-марксизм, абсолютно чужий українськості й узагалі будь-якій етнічності. Наші нацдемівські кола ігнорували й ігнорують небезпеку від цієї ідеології.
Костянтин Рахно
Щиро дякую, пане Євгене! Не хотів відгукуватися на цей факт, та оскільки ви це вже зробили, зауважу: ця премія була потрібна більше українській літературі, ніж мені особисто. Сьогодні, коли Україна веде цивілізаційну війну з північним сусідом, котрий заперечує навіть існування української мови, наявність такої книги, створеної письменником іншої національності, була б чудовим контраргументом! Не буду вдаватися в подробиці, засуджувати когось, скаржитися. Маємо те, що маємо. А маємо ось що: за три десятиліття це було п’ятим висуненням моєї творчості на Шевченківську премію. І п’ятою відмовою від Шевкому. Як казав би знаменитий чукча: тенденція одначе! Дякую. Мабуть, їм видніше. Що ж до моєї “вторинності”: Я лауреат Національної премії Грузії імені Шота Руставелі, академік НАН Грузії, автор 150 книжок, а з початку лютого починається видання мого 15-томника: поезії, переклади, проза. (2 томи перекладів з української). Привіт шевкому!
Рауль Чілачава
