Зайшлося, з подачі мого однокурсника Василя Чепурного, про Володимира Висоцького (стаття «Взахльобані Висоцьким…»). Я вже говорив і повторюю — чоловік був хольоний і лєлєяний. Грав на Таганці (того ж таки Гамлєта). Знімався в кіно (достатньо одного Глєба Жеглова). Їздив-літав вільно «совком». Давав концерти — не тільки простому люду, а й номенклатурі — за «баснословниє» суми…
Потрібний календар — невеличкого розміру, з трьома місяцями (попереднім, поточним і наступним) на одній сторінці знайшла тільки в чернівецькому «Букіністі». Завдяки… колезі, Юрію Чорнею. Він волонтерить у книжковій крамниці, поки директорка — Марина Лібанова провідує родичів за морями-океанами. «Журналіст змінює професію». Була колись така популярна рубрика в періодиці проминулої доби. Коли журналіст «занурювався» в сферу, де працював герой його майбутньої публікації. Щоб до тонкощів зрозуміти, розкрити й передати ту чи ту проблему, показати людей у їхній природній стихії.
Зранку був туман і мороз. Тож, що робиться під ногами, для мене загадкою не було. Тому я, збираючись піти на фізкультуру, вибрав собі перевірені черевики, які не дуже ковзають по льоду. Мій похід у спортивний зал закінчився за п’ятдесят кроків від дому. На горбочку права нога послизнулася. Добре, що сантиметрів на п’ять, тому я встояв. Але, цього виявилося досить. Різкий рух викликав відому симптоматику. Мій поперек стиснуло, як у лещатах, і ці лещата хтось почав поволі і нестримно стискати.
А з жінками завжди отак..? Запитую, бо я з ними вже давно не спілкувався. Сьогодні зі мною тричі сталося дивне. Не суперечки, бо хто ж сперечається з жінками, але їхня тверда упевненість, ніби я чогось не розумію, здивувала мене сильно. У суші-барі, на моє запитання чи буде у місо-суп додано яйце, кельнерка здивовано округлила очі й твердо відповіла: «Ні!»
Колись давно, майже двадцять років тому, я вперше побачила це місто з висоти гори Цецино. Машина піднімалася крутою стежкою вздовж задумливого осіннього не то парку, не то саду і зупинилася біля телевежі, що стрімко пронизувала небо своїми ста п’ятьма метрами. І з цього місця відкрився краєвид дивного міста. Це був простір без звичних для великих обласних центрів багатоповерхівок, а наче сільський пейзаж, милий і привітний. І я подумала, що місто має мені обов’язково сподобатися. Так воно і сталося. Я полюбила Чернівці. Бо перебуваючи тут відчувала, що наче машиною часу переміщаюся в стару добру «бабцю Австрію».
Жив-був на світі чудовий усміхнений поет – Василь Шаройко. Патріарх української, передусім дитячої, літератури. Василь Никифорович написав понад тридцять книжок. Народився 1 травня 1929 року. Пішов з життя 14 грудня 2019 року, дев’яносторічним. Людина кількох епох.
Кілька років тому в Україні змінилися числа крупних нумерологічних циклів. Вони вказували на те, що стара олігархічна система більше не вписується у програму розвитку нашої держави, оскільки вона, держава, мусить стати більш соціальною і справедливою при розподілі суспільних благ. Тобто так чи інакше, але ця шобла системних упирів мусить збідніти на нашу користь, а то й щезнути, вбитися, розкластися на атоми як анахронізм чи пошматований народним гнівом спрут.
Популярності Владіміра Висоцького дивуватися не варто — цей син київського єврея, ну, майже українець, талановито протистояв маразму совєцької системи, у якій виросло моє покоління… Але коли вчора українські інтелігенти, до його чергового дня народження, взахльоб цьомкають і навіть лижуть цього російського співака – ну, хоч убий, не розумію! Бо більшість із тих цьомкателів не тямлять, що Висоцький, як і Солженіцин, був бунтарем лише у межах системи, і виключно в ній, не виходячи за оспівані ним червоні прапорці полювання на вовків.
Дивний сей чоловік. Дожив до солідного віку, а так, наче дитина. Ні-ні. Щоб ледар – ні. Веранду вимурував, немов картину вималював. Господар, яких пошукати треба. Але щось у ньому… Дерева живого вік не тюкне сокирою, а що вже тварину копнути чи курку зарубати… З поросям то завжди ціле кіно. За два тижні, як різати, Андрушко замовкає. Ходить похмурий, аж ніби хворий. Надійка, метка чорноока дружина, маленького зросту (через те й Надійка) за день, як уже будуть…
Цікаво читати своє власне життя, мов книгу. Не багато людей доживає до цього, на жаль… Підлітком я мріяв про літературну кар’єру. Знав, що писатиму про любов, отже «радянським письменником» не стану. Бо не любила «радянська література» теми любові. Тож, моя доля — underground, казки та мистифікації, думав я. Це та зона, де мене не схоплять і не арештують.
