Жарти відверті зібравсь у книзі простацькій читати –
То не насуплюй чола, в Лації – будь як усі.
Веста тут не живе, ані Феба ясного сестриця,
Ані богиня, що в світ з маківки батька прийшла.
Сторож червоний тут – сади стереже, довгомудий,
Голий-голісінький пах – ані пов’язки нема.
Хочеш – туніку накинь на те, що прикрити годиться,
Ні – то читай ці рядки, мов на пахвину глядиш.
(ПРІАПЕЯ. Переклав з латини Назар Ващишин. Львів. 2021)
Якось непомітно пройшла книжка епіграм, видана львівським видавництвом “Апріорі” під назвою “Пріапея”, повністю присвячена богові Пріапу: “Пріап, кажуть нам довідники й енциклопедії, – це малоазійський бог родючості, сторож садів, заступник землеробів і мореплавців, атрибутом якого був непропорційно великий, постійно ерегований статевий член”.
Словом, маємо у книжці 80 давньоримських сороміцьких епіграм з коментарями (з гр. “епіграма” – те, що нашкрябане на камені; графіті), складених десь у другій половині 1 ст. н.е. в часи правління Нерона невідомим автором (ці епіграми приписували навіть Вергілієві або ж Марціалу).
Як бачимо, сороміцький український фольклор (свого часу Микола Сулима уклав книжку “Бандурка”) не єдиний в своєму роді. Але коли порівнювати ці епіграми, як і наш сороміцький фольклор, з писанням сучасних авторів (Андрухович, Покальчук, Іздрик, Жадан, Карпа etc.), то кидається в очі світоглядна й естетична прірва між старими авторами і новітніми еротично-порнографічними сміливцями.
Те, що в античній літературі й українському фольклорі звучить в гумористично-іронічному контексті, у названих авторів сприймається як форма сексуальної хіті, збочення й естетичного несмаку. І для них навіть Генрі Міллєр і Чарлз Буковскі чи наш Олесь Ульяненко залишаються недосяжним взірцем.
Євген Баран
