Що у великій політиці гірше за клоунаду? Клоунада передбачувана! Бо зовсім не смішно, тільки сум і огида. Напередодні розмови з володарем чарівного чемодану путіним президент США Д. Трамп публічно обурювався, що Тейлор Свіфт, Брюс Спрінгстін та інші зірки американського шоубізу не підтримали його на виборах, і йому досі пече.
Усі ми пам’ятаємо зі шкільної історії як почалась перша світова війна – боснійський серб Гаврило Принцип в Сараєві убив племінника австрійського цісаря і наступника престолу – Франца Фердинанда. Звісткою про цю подію починається Велика війна і не менш великий роман Ярослава Гашека про Швейка. Звісно, це не було причиною війни, лише стартовим пострілом, якого всі чекали. Сірничковим чирком коло порохової бочки, останньою соломинкою, котра переламала хребет верблюду.
Півтора роки тому ми почали робити те, що роблять росіяни зараз з дронами, і ми прогнозували, що вони дійдуть цього. І ось це сталось. Тільки вони роблять все набагато масштабніше, аніж ми тоді. Коли ми почали літати, наявність 100 дронів вважалась чимось карколомним. Зараз 100 дронів – це майже ніщо . І навіть 1000 – це небагато. А якщо вони не стійкі до РЕБу – це взагалі мотлох.
Це найважливіші слова, котрі прозвучали за останні роки у нашому так званому медіапросторі. Як добре, що нарешті противник проговорився, озвучив правду. Про свій зовсім не таємний план. Котрий неочевидний усім лише через величезну віру в те, що ось, через 2-3 тижні, потім — через 2-3 місяці, а зараз уже за півроку-рік, все нарешті повернеться на круги свої.
А якщо вдуматися, то звучить дико. У європейській країні, що є членом ЄС і НАТО переміг проєвропейський кандидат у президенти. Це про Румунію. І в сусідній Польщі з невеликим відривом лідирує, переходячи у 2-й тур “проєвропейський” кандидат мер Варшави Тшасковський.
Колись давним-давно важкі часи породили сильних людей. Ті сильні люди підняли країни, створили правила гри, дали стабільність та хліб. А потім прийшли «гарні часи», де всі залипають в TikTok, живуть на ютуб-блогах і читають заголовки замість книжок. Настали хороші часи. Все ок. Але хороші часи, як виявилося, трохи псують. Люди стали ніжні, ліниві, з тривожністю і синдромом відкладеного життя.
Патологічне бажання похвал і очікування лише приємних слів – наша ахіллесова п’ята. Ми ніколи не любили гірку правду. Солодка брехня – ось наш раціон, якщо нема солодкої правди. Хто має що сказати нам приємне – кажіть зараз, або замовкніть навіки. Гірка правда то взагалі іпсо, дурному зрозуміло.
Ну от, символічна для української культури подія – найвідомішому і найрозкрученішому музикантові України останніх 20 років Святославу Вакарчуку виповнилося півстоліття. Час летить швидко і не милує нікого. Потихеньку на музичному Олімпі з’явлються нові персоналії та імена, вони відтісняють тих, хто ще кілька років тому був справжнім ідолом і голосом епохи.
Санкції! Більше санкцій! Ще більше санкцій! Але санкції самі по собі ніжки не переставляють. Гучно тавруєш Москву, а тихо купляєш в росії збагачений уран (Франція) чи скраплений газ (ФРН). Чи нафту з тіньового флоту танкерів. Але європейці підійшли до тієї межі, коли ще трохи й імітувати вже не вийде.
Я жодного разу не критикував Трампа. Він не мій президент. Я його не обирав. Але він сказав: «Якби танки путєна не застрягли у болоті…» Він для мене не існує ні як людина, ні як політик. Можна довго писати, дискутуючи з цим рудоволосим гольфістом – знавцем історії, про «перемогу» США у Другій Світовій, але якби не мільйони загиблих українців, білорусів, росіян, вірмен, грузинів, узбеків, якутів, таджиків, азербайджанців та інших у ключових боях на теренах колишнього СРСР, не було б ніякої перемоги.
