Осінь тихо крадеться селом… Вона приходить непомітно, обережно, ночами, коли ніхто не бачить… Заходить з берега, від річки, з лугу, посилаючи поперед себе летюче павутиння, наповнене краплями роси. Павутиння – це безпілотники осені… Осінь потроху вихолоджує вже вбрані городи, готуючи землю до зими…
На краю городу стоять молоді кури і дивляться, як жовкне листя на кущі калини… Вони ще на бачили осені…
— А потім буде зима, — каже старий півень.
— А що таке зима? – питають кури.
— Зима це – холод і мороз, — відповідає півень.
— А що таке холод і мороз? – знову питають кури.
— Це коли земля стає біла, гребінь закручується в дудку, а лапи мерзнуть по самі коліна… — страшно мовить півень.
— Не слухайте його, він вас лякає, – встряє стара курка.
— Да, — веде своєї півень. – А ще зимою може прийти лисиця…
— Лисиця! — кпинить стара куриця з іронією. — Ти її видів коли, ту лисицю? Тобі про ту лисицю ще прапрадід розказував, який і сам її живою ніколи не бачив. То всьо – «лєгєнда про мінатавра», казки діда Панаса, міфи дрєвньої Грєциї… Немає ніякої лисиці… Хіба свиня прийде, як хлів забудуть зачинить…
— А коє-хто з вас і не доживе до зими, — не вгамовується старий півень.
— А що ж з нами станеться? – допитуються кури, ніби й легковажно, але вже трохи стривожено.
— У великих знаннях забагато печалі, — каже півень, не відповідаючи по суті…
Потім півень іде в курник, сідає на жердину і закриває очі. Півень удає, що спить… Але він не спить. Півень знає, що зима прийде. І що одного дня може прийти й лисиця… Хоч він її ніколи й не бачив… Ще півень думає про життя…
Віталій Чепинога
