За садом з південного боку зразу за огорожею з поіржавілої сітки-рабиці, обплетеної диким виноградом, простягався доволі великий луг. Далі за ним знову були хати, старі деревяні й подекуди нові, збудовані з білих бльоків й криті металочерепицею, а ще далі за ними проходила асфальтована латана-перелатана дорога на Броварі й Київ.
Я любив це всуціль дике місце посеред села, поросле буйним ріжнотравям, зосібна, золотарником, конячим щавлем і де-не-де полином. А ще там росла ціла колонія шовчини, дивоглядного зела́ з височезними стеблами, яке в середині літа цвіло пишним рожевим 
суцвіттям, а восени цей цвіт вибухав білими віхтями пуху. Вітер раз-по́-раз розшарпував його і розносив разом з подовгастим коричневим насінням увсебіч.
Не знаю, чому шовчина восени так привертала мою увагу. Але я міг довго-довго дивитися на сніжно-білі жмутки, від яких нема, нема та й відривалися пушинки і летіли кудись за вітром, щоб десь зачепитися й всохнути на почорнілому бадиллі, а якщо дуже пощастить, допастися до землі і прорости навесні. Якісь бентежні почуття опановували мене. Мені здавалося, що в образі цієї рослини, яка завершувала свою земну путь, розсилаючи навкруги насінини для нового життя, криється щось вельми важливе, якась затаєна велика правда, яку я так прагну і яку ніяк не можу осягти своїм недосконалим розумом. “Що це за правда? І чи відкриється вона мені колись?”— запитував я, стоячи побіч огорожі. І не сподівався на відповідь хай там від кого.
Сьогоднішнього ранку я теж прийшов сюди. Довкола було надзвичайно тихо, не вчувалося навіть найслабшого леготу. Жмутки шовчини біліли серед поруділих трав, застиглі, мовчазні, вони, наче замкнулися в собі, байдужі до всього на світі. Я всім нутром відчував їхнє відчуження. І гірко було мені на серці, бо хіба можна лишатися незворушним, коли тобою гордують, не хочуть бачити, хай це і просто звичайні рослини!
І тут я й уздрів її. Стежкою через луг брела баба Галюська. В бордовій хустці, завязаній під шию, в плетеній кофтині. Пасмо сивого волосся вибивалося над правою скронею. У руці несла великий алюмінієвий бідончик, порожній, без молока, судячи зі всього. Вона була одна з небагатьох у селі, хто ще тримав корову. Я часто бачив її чи то на вулиці, чи то тут на лузі. Завсіди вітався першим, кажучи: “Добрий день”. А вона якось трохи здивовано відповідала: “Здрастя, здрастя”. Иноді перекидався з нею кількома словами про погоду, про дощі, яких завсіди так мало, про урожай картоплі цьогоріч або чи не кинулися нарешті в лісі гриби.
Її в селі називали Галюська, чомусь не Галина, не Галя, не Галька, а саме Галюська. І це мене вельми дивувало, бо Галюська звучало, якось не дуже поштиво, насмішкувато і, як на мене, не личило старій жінці, якій далеко перейшло за сімдесятку. Вона мешкала досить близько від мене в ошатній завсіди побіленій хатині за сосновим гайком сама і давно без чоловіка, який, як розповідали, помер, захлинувшись пяний в баюрі зовсім поруч з власним обійстям.
Колись я купував у неї молоко. Потім перестав, бо воно було таке жирне, що викликало в мене розвільнення чи, як казали в селі, бігунку. А баба Галюська як почула, то зразу образилася на мене. “Таж моє молоко пів села бере!”— казала зі щирим обуренням. І після цього щоразу, коли десь зустрічала мене, ображено ховала очі і ніколи довше не зупинялася, щоб погомоніти. Мене це смішило, иноді дратувало, потім я звик і не дуже сердився.
Коли Галюська підійшла ближче, я гукнув:
— Добрий день, що, продали молоко?
Але баба не відповідала й навіть не дивилася на мене. Продовжувала йти стежкою. Її кроки були дивні, наче загальмовані. Вона ступала невпевнено, плавкими рухами, з пересадною обережністю. Здавалося, що вся вона опанована страхом чогось невідомого.
— Гарний ранок сьогодні, га! — мовив я з награною веселістю. Мене, зізнаюся, дещо розізлила її аж така демонстративна неввічливість. “І що з того, що ти, бабо, з дурної голови ображаєшся на мене! Але ж відповісти на привітання ти таки могла би!” — відзначив я подумки.
А Галюська і далі рухалася стежкою. Я зауважив, що її кроки щоразу стають повільнішими і якимись хитлявими, наче її ноги відмовляються йти. Коли вона майже порівнялася зі мною, я укмітив, що її лице бліде як папір, а очі, хоч і розплющені, але нічого не бачать — вона була цілковито занурена в себе, в якісь свої переживання.
Я був неабияк спантеличений цим усім і хотів був ще щось сказати, але затнувся на півслові від того, що сталося наступної мити.
Галюська раптово метнулася до мене і, обхопивши долонями голову, впала грудьми на огорожу. З її вуст вирвалося пронизливе здушене вайкання, в якому можна було розібрати окремі повторювані фрази: “Тольчика вбили, вбили мого Тольчика рускі, нема більше мого Тольчика!”
Я стояв онімілий і боявся прохопитися хоч би словом. Відчував, хай що скажу, але це завдасть жінці лише більшого болю, бо нема таких слів, які би розрадили в її горі. Тож лише дивився на неї, окамянілий, безмовний, весь пройнятий жахом, цілковито втративши себе… Мені здавалося, що мене нема, а я сам і є баба Галюська, і весь її біль — це мій біль, і нічого зараз нема, крім цього пекучого всеохопного болю.
Не знаю, скільки часу тривало це жахіття, але отямився я, коли баба Галюська, безперервно схлипуючи, розповідала, що її син Тольчик загинув десь під Вугледаром; що їй зателефонували з армії якраз, коли вона верталася з порожнім бідончиком, повідомивши, що днями привезуть тіло; що Тольчик це її молодший син, а старший також на війні.
— Старший першим пішов… в добровольці записався. Ще в сімнадцятому. А через рік і молодший туди ж. Вперся, піду й піду. Де Тимко, де всі хлопці, там і я буду. Ох, як я не відмовляла, та де там, і слухати не хоче. Тож пішов. А я тут сама-самісінька… Тільки й роблю, що Богові молюся, прошу, щоб сохранив їх обох. Ні, не сохранив. Молодшого вже нема. Боже, Боже, навіщо ця війна! І що за нелюди там, у тій Москві! — говорила вона, не перестаючи заливатися слізьми. Потім раптом затихла, різко відступила назад і без жодного слова попленталася далі стежкою.
Я за весь цей час так і не розтулив вуст. Мені наче відібрало мову. Я міг тільки дивитися й слухати. Втративши власне “я”, не здатен був ні оцінювати, ні робити висновки. І так стояв і стояв біля огорожі, довго приходячи до тями.
Пізніше, згадуючи цей випадок і роздумуючи над безрадісною долею баби Галюськи, яка втратила на війні одного сина і яку згнічував страх втратити й другого, я казав собі: “А все-таки добре, чоловіче, що не маєш дітей. Ти не згрішив ні перед ким і не мусиш нести тягаря відповідальности ні за кого, окрім себе, у цій долині сліз і розпачу, як поетично і цілком справедливо ще називають наш жорстокий світ.
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
