Хтось пам’ятає сей сонячний дар Києва? З духмяним м’якушем і такою хрумкою скоринкою, що треба було бути справжнісіньким стоїком, аби довести-донести до мешкання сю золоту хлібину, покрадьки не поскубши отого її вабливого козирка.
Звісно, аж геть не кожному з нас, спудеїв, провідуючи тоді батьківську домівку, таланило дістати його превосходительство “Київський торт”, але цей стольний “грааль” тоді цілком заміняли оті гонорові золоті репанці: привозив додому зо дві – зо три київських паляниці і можна було сміливо провідувати родичів – такого столичного гостинця приймали врочисто, наче освячений весільний калач.
І вже точно він не залежувався в хаті – розходився чвертками по сусідах: “ВалЄрик з КиЇва привіз”…
Це не ностальгійний квил і не рецидив голодних кольок. Це “пугу-пугу” до наших стольних хлібопекарів.
Їду нині в метро і бачу в салоні вагона рекламний плакат від нашого поважного виробника “Київхліб” – бухан чорної “цеглинки”. В ніздрявий скибці – рясні насінини чогось: льону, соняшника чи ще якоїсь корисної флори. Виявляється, це світлина пекарської новинки – хліба, названого “Норвезьким”.
Тішуся, що наші пекарі такі всеїдні та бувалі: печуть і “Фінський”, і “Ризький”, і навіть… свят-свят “Бородинський” (“скажи-ка, дядя, вєдь нєдаром”?). А нашу славну “Київську паляницю” – перевірений довгим віком столичний гостинець – з її унікальною рецептурою і неповторною “скоринкою набакир”, схоже, навіки зачерствили в експозиційному екземплярі десь у Переяславському музеї хліба.
З якого це дива така кара сонячному дарові Києва? Невже нам тепер самобутніми “паляницями” тільки лютого ворога частувати – у вигляді дронів?
Валерій Ясиновський
