Ексклюзивна хвиля

Дні мої вечірні

Тиждень жив у горах, у заглухлому в хащах селі. За писаниною ніколи було облаштовувати побут. Увечері подався на пошуки їстівного. Надибав єдиний тут шинок. Підійшов сивий чолов’яга з сумними очима і білосніжним рушником на руці.
«Можна меню?» – попросив я.

«Ні», – строго відповів той.
«Чому?»
«У нас одна тільки страва – кулеша з бринзою і гусячими шкварками».
«Гаразд. А які вина?»
«У нас одне тільки вино».
«Як називається?» – поцікавився я.
«Називається червоне».

Страва була чудовою. І вино теж.

Наступного вечора я знову прийшов сюди.
«Можна кулешу з гусячими шкварками?»
«Ні», – коротко відповів сивий чоловік із рушничком на руці.
«Чому?»
«Тому, що в нас сьогодні одна страва – запечений із овочами короп».
«Давайте. І червоне вино».
«У нас сьогодні інше вино».
«Як називається?» – запитав я.
«Називається біле».

Короп був пресмачний. І вино дуже гарне.

Під вечір у середу ноги самі несли мене до того шинку.
«Я би замовив гусячі шкварки або коропа».
«Перепрошую, але у нас сьогодні одна страва – тушкований у винному соусі заєць», – сказав шинкар із сумними очима.
«Чудово, несіть».
«Гаразд, тільки доведу до готовності соус. Він має бути свіженьким».
«А кухар не може цього зробити?» – здивувався я.
«Ні. Я сам кухар, офіціант, посудомийник і за сумісництвом власник цього закладу».
«Зрозуміло. А яке вино до зайця у винному соусі?»
«Ніяке. Сьогодні у нас грушева горілка».

Заєць був смачнезний. А грушівка як сльоза поетки.

Наступного дня я поспіхом дописував розділ, аби завчасно сісти за свій стіл у єдиному генделику єдиного корчмаря.
«Може, залишився ще шматок учорашнього зайця?» – обережно запитав я.
«Ні, – незворушно відповів старий. – Сьогодні в нас квасолевий гуляш зі свинячими реберцями».
«І до нього грушевий дистилят?»
«Ні. Сьогодні в нас ялівцева настоянка».

Гуляш був кращий, ніж бабин у дитинстві. А поряд із настоянкою ніякі британські джини й не стояли.

У четвер я прийшов на вечерю на годину раніше, щоби насолодитися процесом сповна.
«Боюся навіть просити щось із попередніх ваших страв…» – почав я.
«Не бійтеся, – мовив старий. – Сьогодні у нас смажене курча з копченою паприкою і сливовим соусом».
«А до нього сливовиця?» – запитав я.
«Вона. Як ви вгадали?»
«Ваша серветка пахне сливовим садом».
«Ні, це мої вуса», – пояснив він.

Я не знайшов би слів, аби описати смак курчати. А сливовиця взагалі відбирала мову. Тобто вимагала тиші довколишньої і сердечної.

У п’ятницю я сказав йому:
«Сьогодні я мало працював, і з’їв би щось легке».
«Само собою. Сьогодні в нас підварений буряк, скроплений лляною оливою і притрушений меленими горіхами та розмарином».
«І спиртного я не буду».
«Звісно. Сьогодні в нас гуслянка з чорницями».

У суботу я гарував, як віл, і до вечора зголоднів, як пес. І чесно зізнався в цьому шинкареві.
«Сьогодні в нас печеня із м’ясом і лисичками в горщиках та мариновані опеньки з кропом і гвоздикою».
«Гарно. Чим запивати лисички?»
«Імбирним пивом».

І знову смак страви і питва мене вразив наповал. Направду раніше нічого подібного я не їв і не пив.

І настав недільний вечір. Я сів за свій столик із полегкістю виконаного обов’язку – повість була готова. Підійшов старий із серветкою на лівій руці. А праву тримав за спиною. Здалося, що його смуток ув очах розбавила м’яка лагідність.
«Буду те, що є сьогодні, і багато», – заявив я.
«Сьогодні в нас меню», – сказав він і простягнув бордову папку.

Я пробігся очима по рядках: голубці з квашеної капусти, зельц, маринована в пряних травах бараняча нога, тушкований із цибулею сом, гусарський рулет, смажені на салі галушки, гусак із кнедлями, півень під часниковим кремом, пастуший пиріг, оладки з білими грибами, сирні пончики з варенням із лісових ягід…

Я відірвав очі від рядків і розгублено глянув на нього.
«Сьогодні свято нашого села, будуть гості, – довірливо нахилився до мене. – Знаєте що: я візьму широкий таріль і покладу на нього для вас ложку з кожної страви. І принесу пляшку вина з батькового куща «чорного отелло».

… Я бенкетував від душі і повернувся в готельчик пізньої години. Дістав із шухляди рукопис і знічев’я став його проглядати. І що це… Слова, рядки, сторінки здалися такими стилістично одноманітними, такими метафорично прісними, такими образно неароматними і сюжетно несмачними, що я зіжмакав і відкинув аркуші. Увімкнув ноутбук і почав усе спочатку.

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *