Що штовхає письменника, художника, музиканта, кінорежисера до творчости? Що є тою спонукальною пружиною, яка змушує людину творити? Природня потреба самовираження? Спонуки криються винятково внутрі людини чи це якісь зовнішні впливи, на які людина мусить реаґувати? Що є визначальним для успіху або неуспіху творчости: внутрішні чи зовнішні чинники?
Ви хочете стати письменником? А яка у вас мотивація? Мотивація буває різна. 1) це — легко, якщо вмієте скласти пару речень докупи. На художника чи музиканта треба вчитися дуже довго, щоб отримати основу і дуже багато працювати. На письменника — нє. Якісь там курси впродовж місяця-двох, і вистачить з вас.
Ми ще живемо у світі людей. Однак поступово і непомітно світом заволодівають машини — і це відбувається настільки стрімко, що люди навіть не можуть оцінити можливих загроз. Візьмемо хоча б дату: 11 травня 1997 року. Тоді комп’ютер “Deep Blue” корпорації IBM у матчі з 6 партій обіграв чемпіона світу з шахів Гаррі Каспарова.
Підозрюю, що далеко не усі то робили і навіть не усі знають, що то таке ріщак. Глухої осені, коли листя з дерев вже повністю опадало, мама з татом сокири в руки і гайда на Горани. А там вже, аж за цвинтаром, починався наш грабовий ліс. І я ще зовсім малим, але з такою радістю біг, аж підскакував, за мамою з татом…
Мене все більше тягне не до політичного аналізу, а до психоаналізу. Бо немає ніякої політики, як немає зараз й ідеологій, як таких. Є суцільні рефлексії і спекуляції на настроях виборців. Прокинувся сьогодні з думкою: а чого в свої 78 років хоче амбітний харизматичний епатажний Дональд Трамп?
Щойно дочитала роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»), — емоції хлюпають через край. Книжку я придбала якийсь час тому, але чомусь руки не доходили до неї, щось мене тримало на відстані. Певно, треба було зійтись у певному вимірі зіркам, щоб твір не просто переглянути, не просто перебігти очима, а ще й переосмислити.
Найгірше, що може зробити автор/перекладач/видавець, після виходу книжки – заходити під дописи людей у соціальній мережі, яким не сподобалася книжка, до якої вони причетні, та хейтити цих людей. Це провальна політика. Вона не сприяє популяризації читання. Не збільшує повагу до тих, хто працював над книжкою. Це те, що руйнує читацьку спільноту.
Останнім часом часто чую тезу, що більшість сучасних українських авторів — графомани. Хочу поділитися своєю думкою з цього приводу. Буде багато тексту, бо графомани не вміють бути лаконічними, тому це не обов’язково читати кожному.
Ну що, американці обрали Трампа. І нам з цим жити. Знову її величність — невизначеність. У якій існуємо. Борсаємося, звикаємо. Шукаємо свою нішу, притулок. Дехто навіть комфорт. Завтра, ау, яке ти? Холодне, як бризки від прибою з дощем біля осіннього моря під крики чайок. Котре тепер дарує лише простір та запахи. І солоний присмак на губах. І вітер, холодний та пронизуючий до кісток. Тепер з ним партнери.
Сухе, зівяле листя голосно шаруділо під ногами. І то так голосно, що я ступав з якимсь острахом, наче боявся чогось. Чого? Що хтось побачить мене тут в саду самотнього, безрадного, згніченого тро́щею всіх сподівань? Але кому це потрібно? Та й що кому до мене? У селі й людей катма. Вийдеш за ворота, постоїш, і ні душі не уздриш ні з того, ні з иншого кінця вулиці. І все одно мене лякало це шарудіння. Хотілося ходити беззвучно, як тінь. Та ба.
