Ця чорно-біла світлина з трьома сардинами на великому тарелі, збільшена десь до тридцяти сантиметрів в ширину і двадцяти у висоту, була пришпилена в кухні на стіні якраз навпроти обіднього стола, де ми всі зазвичай їли і де в кожного було своє місце. Мій тато, який сидів лицем до світлини, часто дивився на неї, иноді доволі довго. А бувало, що й прохоплювався одною-двома фразами про неї.
Тиждень жив у горах, у заглухлому в хащах селі. За писаниною ніколи було облаштовувати побут. Увечері подався на пошуки їстівного. Надибав єдиний тут шинок. Підійшов сивий чолов’яга з сумними очима і білосніжним рушником на руці.
«Можна меню?» – попросив я.
Старі фільми іноді вчать дечому. Взяти хоча б стару чорно-білу стрічку Олександра Довженка “Земля”. Там є епізод: вимучений життям селянин б’є по морді свого вірного коня, який не може більше тягти плуга. Конячі очі дивиться з докором на селянина. А в титрах написано прямою мовою: «Не туди б’єш, Іване»…
Їх страшно відчиняти. Імперії страшні метастазами. Особливо під час розпаду. Їхня загибель завжди кривава і супроводжується крахом моралі, масовим пограбунком та п’яними оргіями. Чим вищий рівень безправ’я населення, тим довший період загибелі монстрів. Їх смерть ніколи не раптова, вона починається з політичних та соціальних гангрен.
Щойно дочитала роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»), — емоції хлюпають через край. Книжку я придбала якийсь час тому, але чомусь руки не доходили до неї, щось мене тримало на відстані. Певно, треба було зійтись у певному вимірі зіркам, щоб твір не просто переглянути, не просто перебігти очима, а ще й переосмислити.
Вранішньою кава тільки й буває, та й то не завжди. Всі пізніші спроби причаститися цим дивним наркотиком – то лише спроби. Психоз, невроз, суєта, марнота. Бо справжній кавовий протокол вимагає глибокого внутрішнього й бодай мілкого зовнішнього усамітнення. А де ти його в лиха візьмеш, як не раннім-рано поранесеньку, коли ще всі сплять, усе спить, сонно потягується навіть твій бувалий шлунок. Оце на такий шлунок найкраще пити гарячущу міцну свіжу каву.
Ану, поговорімо про поезію. Вона має багато ріжновидів, підходів, стилів. Є вірші веселі, задерикуваті, хвацькі, є колючі й епатажні, є обурливі, які шокують цинічною правдою, є еротична поезія, прямолінійна, спрямована винятково на тілесні емоції, а є й вишукана, яка оспівує жінку й чоловіка, стираючи ґрань між тілом і душею, є філіґранно відточені рядки, максимально сто́тні слова й фрази, а є кострубаті, необроблені, які подекуди викликають відторгнення.
Коли замовляв цю книгу («Гонитва на виживання», видавництво «Апріорі»), мене мотивувала проста цікавість: що ж написав Леонід Ісаченко, – мій однокурсник на факультеті журналістики Київського університету, з ким ми жодного разу не бачилися після університету, ось уже ледь не сорок років?
Як там у Тичини: «За всіх скажу, за всіх переболію». Але ж надломлений більшовизмом поет за всіх і не сказав, і не переболів. А сказав, аби сказати. В стані афекту. Проглядаючись у далечінь, з’ясовуючи свій пройдений шлях, мені до шмиги послідовний виклад Маланюком «Книги спостережень» (Нью-Йорк. 1955). Тож, як мовиться, танцюватиму і я від печі. На свій лад. Без охань та ахань, окозамилювання й крутійства. Так легше на душі. З Дажьбогом рушаймо.
Маємо ювілей унікального прозаїка Валерія Шевчука, котрий нині переживає нелегкі для себе часи. Поезія в українській літературі 60-80-х рр. виглядає набагато сильніше, ніж проза (на відміну від доби “розстріляного відродження”), котра навіть у кращих творчих проявах все-таки не могла відірватися від “соцреалізму”.
