Мене все більше тягне не до політичного аналізу, а до психоаналізу. Бо немає ніякої політики, як немає зараз й ідеологій, як таких. Є суцільні рефлексії і спекуляції на настроях виборців. Прокинувся сьогодні з думкою: а чого в свої 78 років хоче амбітний харизматичний епатажний Дональд Трамп?
Сухе, зівяле листя голосно шаруділо під ногами. І то так голосно, що я ступав з якимсь острахом, наче боявся чогось. Чого? Що хтось побачить мене тут в саду самотнього, безрадного, згніченого тро́щею всіх сподівань? Але кому це потрібно? Та й що кому до мене? У селі й людей катма. Вийдеш за ворота, постоїш, і ні душі не уздриш ні з того, ні з иншого кінця вулиці. І все одно мене лякало це шарудіння. Хотілося ходити беззвучно, як тінь. Та ба.
Ну що, американці обрали Трампа. І нам з цим жити. Знову її величність — невизначеність. У якій існуємо. Борсаємося, звикаємо. Шукаємо свою нішу, притулок. Дехто навіть комфорт. Завтра, ау, яке ти? Холодне, як бризки від прибою з дощем біля осіннього моря під крики чайок. Котре тепер дарує лише простір та запахи. І солоний присмак на губах. І вітер, холодний та пронизуючий до кісток. Тепер з ним партнери.
Останнім часом часто чую тезу, що більшість сучасних українських авторів — графомани. Хочу поділитися своєю думкою з цього приводу. Буде багато тексту, бо графомани не вміють бути лаконічними, тому це не обов’язково читати кожному.
Найгірше, що може зробити автор/перекладач/видавець, після виходу книжки – заходити під дописи людей у соціальній мережі, яким не сподобалася книжка, до якої вони причетні, та хейтити цих людей. Це провальна політика. Вона не сприяє популяризації читання. Не збільшує повагу до тих, хто працював над книжкою. Це те, що руйнує читацьку спільноту.
Щойно дочитала роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»), — емоції хлюпають через край. Книжку я придбала якийсь час тому, але чомусь руки не доходили до неї, щось мене тримало на відстані. Певно, треба було зійтись у певному вимірі зіркам, щоб твір не просто переглянути, не просто перебігти очима, а ще й переосмислити.
Колись мені довелося «втрутитися» у його авторську програму «Гостини з Миколою Гриценком»: до численних діалогів, які вів зі своїми героями Микола, вирішено було додати інтерв’ю… з ним самим. На роль інтерв’юера він (дякую!) запросив мене…
Тему води навіяли не тільки осінні дощі, котрі вже оселяються у Києві надовго, але й професійне, сільськогосподарське. Тим більше, на тлі агресивних кліматичних змін, затяжної війни та зневоднення України. Вода – украй важливе питання для сільгоспвиробників, бо ні пшениці, ні кукурудзи, ні цукрового буряка чи цибулі без води не буває.
Коли замовляв цю книгу («Гонитва на виживання», видавництво «Апріорі»), мене мотивувала проста цікавість: що ж написав Леонід Ісаченко, – мій однокурсник на факультеті журналістики Київського університету, з ким ми жодного разу не бачилися після університету, ось уже ледь не сорок років?
Ця чорно-біла світлина з трьома сардинами на великому тарелі, збільшена десь до тридцяти сантиметрів в ширину і двадцяти у висоту, була пришпилена в кухні на стіні якраз навпроти обіднього стола, де ми всі зазвичай їли і де в кожного було своє місце. Мій тато, який сидів лицем до світлини, часто дивився на неї, иноді доволі довго. А бувало, що й прохоплювався одною-двома фразами про неї.
