У всі попередні важкі й темні дні ми у це вірили. Як діти, очікували на перші крокуси та підсніжники, що пробиваються з-під снігу за будь-якої погоди. Вірили у торжество молодих вітрів, котрі підганяють шеренги гусей та лелек, які повертаються… У теплі й рідні сонячні промінці, котрі зцілюють душу, ковзаючи по обличчю, зігрівають наших солдатів.
Життя людини спливає швидко, а пам’ять про неї має властивість якщо не розчинятися в часі, то обростати домислами та неправдою, наче рапаном – потонулі кораблі. Уже дванадцять років як помер відомий поет Леонід Талалай, проте неправда про нього навіть сьогодні продовжує плодитися і, що прикро, набувати документального характеру.
мирними договорами. Ну добре, не всі. Про “всі” у мене даних немає. Але найбільші — завершувалися. Причому мир у цих договорах не прописувався як “озброєний нейтралітет”. Який же це мир, коли вчорашні супротивники ціляться з-за лінії розмежування з катапульти чи мушкета?
“Ти повинен зробити добро із зла, тому що його більше нема з чого робити” – казав герой бестселлера Роберта Пенна Уоррена “Усе королівське військо». Трамп виглядає як зло, ходить як зло і крякає як зло. Але більшість американців вірить, що він принесе їм добро. Як і більшість українців, про що свідчить останнє опитування. Українцям більше нема у що вірити. Бо добра навколо не видно на сотні парсек.
… Того року вирував Євромайдан… О цій порі у місяці лютому я якраз збирався їхати зі свого Чернігова на збори Чернігівського земляцтва в Києві. А ще мав намір відвідати мого любого ветерана української літератури Анатолія Дімарова. Зателефонував йому ще з Чернігова. Відповіді не було. Збентежився, злякався. Може, в лікарні обоє з дружиною?
Архітектор сам зголосився допомогти. Один із моїх читачів. Вимагалося перетворити просторе занедбане горище в зручний кабінет-бібліотеку. Архітектор спроектував усе просто, мудро і зі смаком. Помітив мої колекції старих пляшок і настінних тарілок – і теж підібрав для них гарне оформлення. Книги відгородив у окремій комірчині, яку підсвітив вікном у даху.
«…Сучасна українська література нагадує вигрібну яму…» (Ольга Слоньовська)… Вже стонадцять разів писали про тих, кому писати, а кому «якщо можете – не пишіть». Та споконвіку в багатьох людей, яким Бог не дав таланту, душа проситься щось заримувати чи написати прозою. Всіх вас я поважаю і ваше прагнення розумію, хоча далеко не всі твори вважаю літературою, та нехай вже критики і час розставлять вірні акценти.
Щойно дочитала роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»), — емоції хлюпають через край. Книжку я придбала якийсь час тому, але чомусь руки не доходили до неї, щось мене тримало на відстані. Певно, треба було зійтись у певному вимірі зіркам, щоб твір не просто переглянути, не просто перебігти очима, а ще й переосмислити.
Якщо наповажне застановитися, чи є якась ріжниця між графоманом і письменником, то виявиться, що відмінностей між ними практично нема. І справді. І той, і той одержимі невгамовною жагою писати. І ніякі зовнішні обставини не годні ні одного, ні другого зупинити — ні загальна байдужість читачів, ні доброзичливі глузування і кпини друзів, ні постійні відмови видавців публікувати їхні твори, ні побутові нестатки, ні навіть тілесні недуги.
Бува, прогулюєшся Києвом, випадково підслухаєш чиюсь розмову, що попервах і не повіриш у те. Чого тільки не вчуєш у базарному місті. Багатому на торгашів і торговок. А що вже казати про спритних перекупників. Намолотять сім мішків гречаної вовни, лиш би продали та урвали нічогенький куш. Знай наших!
