Гм… Київська школа поезії – се вам не Дмитро Павличко з Іваном Драчем. Звісно, КШП – не святі та Божі. Та дещо про суддів і творців нинішнього словоблуддя сплило на думку… Місто Київ! Я хто-зна звідки – тута! Союз двигає кінцівками, дихає на ладан, знайомлюся з Василем Рубаном і Станіславом Вишенським.
… Пам’ять позбулася щонайменших дрібниць – який то був курс, в якому саме гуртожитку, як так трапилось, що всі роз’їхались, студмістечко ніби вимерло і тільки ми з ним лишилися… Було, пам’ятаю, спекотне розповніле літо. Листя на деревах за гуртожитським вікном прижовкло і почало згортатися в трубочки… Я зайшов у гості до Хомича (так його Віктор Батир називав)…
Що штовхає письменника, художника, музиканта, кінорежисера до творчости? Що є тою спонукальною пружиною, яка змушує людину творити? Природня потреба самовираження? Спонуки криються винятково внутрі людини чи це якісь зовнішні впливи, на які людина мусить реаґувати? Що є визначальним для успіху або неуспіху творчости: внутрішні чи зовнішні чинники?
Ви хочете стати письменником? А яка у вас мотивація? Мотивація буває різна. 1) це — легко, якщо вмієте скласти пару речень докупи. На художника чи музиканта треба вчитися дуже довго, щоб отримати основу і дуже багато працювати. На письменника — нє. Якісь там курси впродовж місяця-двох, і вистачить з вас.
Ми ще живемо у світі людей. Однак поступово і непомітно світом заволодівають машини — і це відбувається настільки стрімко, що люди навіть не можуть оцінити можливих загроз. Візьмемо хоча б дату: 11 травня 1997 року. Тоді комп’ютер “Deep Blue” корпорації IBM у матчі з 6 партій обіграв чемпіона світу з шахів Гаррі Каспарова.
Підозрюю, що далеко не усі то робили і навіть не усі знають, що то таке ріщак. Глухої осені, коли листя з дерев вже повністю опадало, мама з татом сокири в руки і гайда на Горани. А там вже, аж за цвинтаром, починався наш грабовий ліс. І я ще зовсім малим, але з такою радістю біг, аж підскакував, за мамою з татом…
Щойно дочитала роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»), — емоції хлюпають через край. Книжку я придбала якийсь час тому, але чомусь руки не доходили до неї, щось мене тримало на відстані. Певно, треба було зійтись у певному вимірі зіркам, щоб твір не просто переглянути, не просто перебігти очима, а ще й переосмислити.
Мене все більше тягне не до політичного аналізу, а до психоаналізу. Бо немає ніякої політики, як немає зараз й ідеологій, як таких. Є суцільні рефлексії і спекуляції на настроях виборців. Прокинувся сьогодні з думкою: а чого в свої 78 років хоче амбітний харизматичний епатажний Дональд Трамп?
Найгірше, що може зробити автор/перекладач/видавець, після виходу книжки – заходити під дописи людей у соціальній мережі, яким не сподобалася книжка, до якої вони причетні, та хейтити цих людей. Це провальна політика. Вона не сприяє популяризації читання. Не збільшує повагу до тих, хто працював над книжкою. Це те, що руйнує читацьку спільноту.
Останнім часом часто чую тезу, що більшість сучасних українських авторів — графомани. Хочу поділитися своєю думкою з цього приводу. Буде багато тексту, бо графомани не вміють бути лаконічними, тому це не обов’язково читати кожному.
