В українському суспільному бутті завжди більше важила ідеологія, а слово як таке, слово саме по собі перебувало десь на маргінесі для якихось там інтелектуалів-волоцюг.
(Володимир Лис. Максим Гонтар. Харків. 2023)
Читаю останній виданий роман Володимира Лиса.Правду кажучи, такі книжки мені малоцікаві. Хоча це не значить, що вони погані. Володимир Лис – один із тих авторів, який прагнув зайняти нішу масового читання. І все робив для того, аби його книги там 
зафіксувалися. Чоловік впертий, волиняка, свого, сливе досягнув.
Хоча залишається автором однієї книжки “Століття Якова”. Вона не вийшла за рамці українські, бо Европа, навіть Східна, такими сюжетами виповнена. Що лише підкреслює відставання нашої літератури, прози насамперед, на многая і благая літ не нашого парадування.
Цей роман, який названий ім’ям головного героя, претендує на створення нового героя прози. Хоча він не втік з України, принаймні, з перших ста сторінок він нагадує героя Ліни Костенко “Записки українського самашедшего”. Навіть сам Автор називає його юродивим. Так, ніби є юродиві не українські, починаючи від героя Шевченка.
Бо герой Лиса запраг справжньої Історії. Справжня Історія можлива у Світі Тварин і Риб. У світі людий – лише нелюдська історія. І завжди з поправкою на вітер. Проблема літератури — у відсутности Героя. Гадаю, він на підході.
Коли кацапи просуваються щодня 2-5 км по нашій землі (інформація Генштабу), а ми всі співаємо переможну пісню Акели, тоді цей Герой (“Останній герой”, якого гратиме не Шварценеггер), на Говерлі біля зламаного мармурового хреста підірве себе і з десяток кацапів. Хто кричатиме: Слава Україні!– не знаю.
Євген Баран
