28 жовтня – день народження Романа Віктюка. Було б 88, подвійна вічність, він її громадянин — уже роки. Колись мала честь з паном Романом спілкуватися, тоді сказав про себе «я завжди галицьким Швейком був! Де би не був». Того «де» в нього на Батьківщині йому й посмертно пробачити не могли.
Феєрично, як в одній фест патріотичній “мовній” групі мене заблокували за спогад про нашого видатного земляка. Бо я за ним шкодувала, а «треба» було, звісно, трендово клясти. Диванними театралами, лавреатами захлюпанської премії, на пару з адмінами, тіпало: «А він на москві працював! А я по сцені голим не бігаю, як в нього артисти!». І так далі. Дрімуча провінційність, помножена на тупу заздрість.
Не люблять у нас своїх підпільників, а якщо вони культурного фронту – то й поготів. Віктюк, по суті, вигнанець в себе в Україні, до останнього залишався її впертим промоутером у наскрізь ворожій росії. В т.ч. й до нього особисто, коли цькували банальним хамством, що його мали за «професійну критику». Сичали вслід, що не підписав листа «дєятєлєй іскуств» за анексію Криму. Потім відбирали приміщення театру, постійно дорікали українством. А він, немолодий, уже й не дуже здоровий чоловік, все одно тримався свого. Сьогодні його театр віддали путіністові Богомолову, чоловікові Собчак, попсова нездарність у квадраті.
Та лихо з ними, болотяниками. Пан Роман, як талантові справді великому належить, був чоловіком простим і людяним. Я прийшла до нього на інтерв’ю і – на тобі! – сказився диктофон, не працює, хоч плач.
«Так. На, їж мандарини», – сказав мені господар. – А ти – (це асистентові – Л.П.) – йди мені зараз добудь машинку, аби робила». Диктофона швидко принесли, ми поговорили. «Фрукти забирай!» – на прощання кинув ще кілька до торби. Ми в редакції потім кісточку посадили у вазон, навіть, було, зійшла! Не стала, щоправда, деревом, бо в Україні — суворий клімат до мистецтва.
Але він точно колись до неї повернеться, новим втіленням. У нові кращі часи, знову дивуючи всіх шаленою творчою потужністю. На те й Віктюк.
Людмила Пустельник
