«Прошу не забувати завше однакову стару Софію Русову» — це слова з останніх листів Софії Русової. Написано незадовго до смерти у Празі. Адресовано Українському пресовому бюро в Лондоні.
В її останньому листі йдеться про термінову справу порятунку українських дітей у розіп’ятій московським режимом Україні. То був крик душі української патріотки на чужині, в якої… не було жодної краплини української крові.
Місяць лютий мав би традиційно вважатися в Україні місяцем Софії Русової. 18-го лютого вона народилася в селі Олешні на Чернігівщині, 5-го лютого відійшла до Бога – у чужій для неї Празі. Цьогорічний лютий ще й «ювілейний» — припадає 80 літ від дня її смерті.
Уже майже три десятиліття в Україні ведеться справжня боротьба за цю Велику Українку. За гідне пошанування її пам’яті. Боротьба ця нерівна — між жменькою інтелігентів-патріотів (їх упродовж усього цього часу вірно збирає відома журналістка Галина Дацюк) та невігласами від влади і їхніми прислужниками з немалого гурту бюджетної інтелігенції, вихованої колоніальною владою у центрі й на місцях (такі перманентно змінюються, але чи не всі однаково національно кастровані).
У її рідній Олешні гине пам’ятка архітектури – маєток родини Ліндфорсів-Русових (радянські правителі багато літ успішно використовували її як дільничну лікарню, а в незалежній Україні ні лікарня, ні пам’ять про цю знамениту родину виявилися непотрібними).
Забута і зневажена місцевою владою, Міносвітою, і єдина сільська школа в Україні, в рідній Софії Олешні, що носить її ім’я. На недавнє 25-річчя цієї події – жодного від них привітання, жодного, бодай дешевого, подарунку. Що вже казати про якийсь комп’ютер. Та й іменування цієї школи було вирване з рук цієї ж влади з боєм.
Добре зорганізований осередок «русского міра» в головній книгозбірні міста Чернігова не чує багаторічних домагань передової громадськості області й України присвоїти цій бібліотеці ім’я Софії Русової.
Разом зі своїм чоловіком Олександром Софія створювала цю книгозбірню.
Однак вона й досі носить ім’я ментально проросійського В. Короленка, який жодного дня не був у цьому місті. Втім, він ідеологічно дуже близький і керівництву бібліотеки, і владі Чернігівської області.
«Свого Каралєнка не здамо!», — із затятою впертістю лунає звідти. У бібліотеці кажуть, що С.Русова втекла на ситий захід і там безбідно професорувала.
Повне невігластво!
Або свідома омана як не байдужих, то мало посвячених українців…
До теми.
У моєму рідному Чернігові зневажили не лише Софію Русову, а й гетьмана Івана Мазепу. Над його світлою пам’яттю по-блюзнірськи познущалися в Чернігівському Молодіжному театрі, показавши нещодавно дивну прем’єру, про що з болем у серці написав Сергій Павленко — як «Чернігівський Молодіжний театр розіп’яв… Мазепу».
А що ж громада?
Як за Шевченком: мовчить собі, чухає потилиці — може, так і треба?
… Спокою не дає недавня моя наукова знахідка в Лондоні — частина архіву Софії Русової. Як і архів самого Лондонського Українського пресового бюро, зберігається в чужих руках — Польському приватному музеї столиці Великої Британії.
На цих фото я зазнимкував листівку Софії Русової, а також оприлюднюю власно зроблені світлини з Олешні: руїни маєтку Русових і неповторна Галина Дацюк серед них та ще приміщення тамтешнього поштового відділення сільської Укрпошти — того відомства, де його столичний очільник отримав за грудень мільйони гривень зарплати…
Микола Тимошик
