Точно не пам’ятаю, було мені вісім чи дев’ять років, але це не важливо. Мабуть, ще в лоні матері мені заклалась любов до книжок і читання. Моя мама – освічена, інтелігентна жінка, любила читати вечорами. Перед сном я завжди слухала казки, які звучали з її уст мелодійним голосом.
Бувало, мама, стомлена після робочого дня, переробивши домашні справи, сідала у вітальні та читала художню літературу. То були дорослі книжки, і як би мені не хотілося попросити неньку почитати уголос, я не наважувалась. Не наважувалась навіть перебити її читання, щоб послухати на ніч казочку. Навшпиньках я приходила до неї, зручненько вмощувалася поруч, і спостерігала як бігали її очі. Мені було добре сидіти з мамою, коли та читала.
Одна з книг, під назвою «Суча дочка» мені запам’яталася найбільше. Особливо оте химерне слово «Суча».
Тож коли залишилась в дома сама, наважилась відкрити мамину книгу. Читала повільно, і звісно ж, що я не встигла прочитати й трьох сторінок, як батьки повернулись додому. Смішно згадувати, але я почала читати книгу потайки.
Сторінок тридцять було прочитано, коли книга зникла з будинку. Як же я засмутилася, але мамі про це — ні слова. Не тому, що боялась. Просто то була, доросла книга, для якої я ще не виросла, і я про це добре знала.
Минули роки та про книгу не забула.
Весь той час вигадувала продовження вже прочитаного…
З тих вигадок і почалась моя писанина – спочатку прози, а потім поезії. І от, коли я навчалась у старших класах, то спитала у матусі про ту заповітну книгу.
Її написала мамина колега — журналістка Валентина Мастєрова. З нею мама познайомилась на одній конференції, де були журналісти Чернігівської області, там же і дізналася про надрукований роман. Книгу можна було взяти тільки у бібліотеці, бо вийшла вона малим накладом. Зникла ж вона тоді з нашого дому також до бібліотеки.
Світ засяяв з новою силою, коли книга Валентини Мастєрової опинилась у мене в руках. Прочитала я її, мабуть, днів за три. Випила як то, кажуть, «залпом». Роман мене вразив. Вразив до глибини душі. Життєвий, трохи містичний, він тепер як одкровення у моєму серці.
Лілія Борисенко
