Я зовні суворий, а насправді дуже вразливий, як скрипка. Все мене глибоко ранить і болить. І після моєї смерті “друзям” приємно буде створювати різні небилиці, гратися Пушиком, коли вже сам він не зможе захистити себе, свою честь (14.10.2000); Дрібненькі люди – брехуни (03.11.2000);
Людина без гріха якась нудна і нецікава. Інколи гріх потрібен, аби людина думала про нього і відчувала, що вона людина. Ангели без гріха, але вони без статі. Не можуть вони бути щасливими, плаваючи у вічному щасті (19.12.2000);
Літературознавство – це така дисципліна, що з кривого і горбатого письменника зробить рівного, а з прямого – кривого й горбатого. Без літературознавства література, можливо, розвивалася б краще (28.06.2001); Краса любить, щоб її не тільки копіювали, але і творили (28.06.2001); Я все життя мрію знайти могилу кімерійських царів […] (03.08.2001);
[…] демократія вибирає пересічних людей. І мені немає місця в тому парламенті. Я теж не захотів більше бути в стінах Верховної Ради серед отих “пересічних”, навіть тупих. Якби я послухав агітаторів і пішов до парламенту вдруге і втретє, то я вже не жив би. Там чорна аура, в якій не росте нічого. У залі Верховної Ради я не бачив вазонів, не ростуть (04.08.2001).(З останніх десятиліть: Щоденники Степана Пушика у трьох томах.
Том 2, книга ІІ: 2000-2004. Івано-Франківськ. 2024. 1084 с.)
Трохи Степана Пушика. Ці щоденники є зрізом епохи, в якій письменнику довелося жити. Він – дитина цієї епохи, у чомусь відставав від неї, а в чомусь випереджав її. Але ніколи не залишався байдужим до світу.
Оця небайдужність і є камертоном Пушикових коментарів подій, людей, свого місця у цьому “дивному світі з дивними людьми”…
Євген Баран
