Культура

«Варґулес» із Вікна

Коли людина стає легендою? Тоді, коли про неї переповідають із вуст в уста. Це — з буковинського фольклору. Про Василя Бабуха — поета, журналіста, натураліста і фотографа-варґулеса легенди ходять від Дністра до Карпат. Десь щось він сам про себе «запускав» серед людей. А здебільшого таки люди про нього говорять. Бо є про кого і про що говорити. За довгу журналістську працю Василь Бабух уписав своє ім’я твердо і рішуче в історію Буковини та Бессарабії.

А почалося все на «Василія» у 1943 році. Зродився на світ Божий в селі Вікно Заставнівського району Василь Бабух у родині Івана та Марії Бабухів. Тоді гриміла війна, і у Вікні панували румуни. Хоч сільський піп і охрестив Василя Василем, але примар записав його під іншим ім’ям і прізвищем. Не дозволяли тоді румуни українських дітей по-українському називати. Коли мама прийшла до примаря, аби записав сина до сільського реєстру, той, почувши ім’я Василь, навідріз відмовився. Дав Марії Степанівні підручник з історії Румунії і велів, аби вона з нього вибрала ім’я на румунський лад. Дивилася мама на фотографії, а не на імена. Сподобався їй портрет полководця, господаря Валахїі 15 ст. Мірчі Челбатрина.
— Якщо нема іншої ради, то нехай буде «Мірча», — прорекла селянка. Так і назвали Василя Бабуха – Мірчею Бабухеску. Але не довго він носив ім’я таке.

Через рік і два місяці до Вікна вдерлися «треті» совіти. Румуни повтікали, прихопивши з собою метричні книги. А тато Василя швидко переписав його ім’я на звичне. І на тому все.

Пішов Василь Бабух до місцевої школи. Вчився добре. Але поведінка бажала кращого. Ріс таким собі розумним сільським шибеником. Не раз його з подібними бахурами карали вчителі і батьки. Кара ця йшла на користь. Повиростали з шибеників поважні мудрі люди.

А, бувало, директор школи Ілля Григорович Губерман за якісь провини замкне у своєму кабінеті 2-3 шибайголів і тримає там аж до вечора. Отроки жорстоко помстилися своєму кривднику. Вони знайшли горнятко, з якого директор пив гербату, і… нацюнькали в нього. Рідину вилили у кватирку. На другий день директор викликав шибеників до кабінету і, попиваючи гербату з горнятка, у яке нацюнькали Василь з хлопцями, повчав їх. А вони душилися зі сміху.

А потім вони вилетіли з Вікна, як журавлі у вирій. І стали великими. Хтось скрипалем, хтось хірургом, а хтось водовозом. А Василь став поетом-піснярем.

З великим задоволенням писав музику на слова Василя Бабуха Володимир Івасюк. Софія Ротару досі зачарована піснею Володимира Івасюка «Світ без тебе», слова якої написав отой шибеник з Вікна, який крав яблука у колгоспному саду і цюнькав у горнятко директорові школи. Софія Ротару вважає пісню Василя Бабуха найкращою у своєму репертуарі.

Хоч доля кидала поета до високих кабінетів, та довго він там не засиджувався. Якийсь час працював комсомольським чиновником. Але то була не праця, а мука. На Василеве щастя цю муку не міг витерпіти і тодішній його керівник Валерій Євдокименко, старший брат чоловіка Софії Ротару. І одного дня ледь не копняками вигнав Бабуха з комсомольських кабінетів до редакції газети «Молодий буковинець».

І після цього вже Василь не зрадив журналістиці жодного дня і жодної ночі. З нею він жив, спав, вставав рано і лягав пізно. Перейшов усі тогочасні місцеві редакції окрім «Зоріле Буковиней». І то, кажуть, що тільки через те, що Килару (редактор газети) також поет. А як відомо, два поети в одній хаті ніколи не живуть довго.

Тож працював Василь Бабух і у «Радянській Буковині» і у «Буковинському віче», і у «Часі» і у «Голосі України». А закінчив у газеті «Чернівці».

Останніми роками ходив містом і посівав словами-перлами на вулиці Панській… Підхоплювали ті слова чернівчани і передавали з вуст в уста.., і досі пам’ятають  дивовижнього тутешнього поета і народного філософа.

25 жовтня 2020 року Василя Бабуха не стало.

Петро Кобевко

Р.S.
Ледь не забув про «варґулеса».
Ніколи сам не знав, що то за слово таке, поки з Василем Бабухом не побував у Карпатах. То було велике свято – вихід на полонину. Василь, обвішаний старим фотоапаратом-лійкою і «Зенітом», гордо походжав вулицями Путили. Він знав характер і норов гуцулів. Вони дуже люблять фотографуватися. Особливо тоді, коли файно вбрані.

А на свята гуцули всі файно вбрані. Василя кличуть то до однієї компанії, то до іншої. Він фотографує. Десь з відкритим об’єктивом, а більше з закритим. Бо знає, що гуцулам не фотографія більше потрібна, а процес знимкування.

Отож, ідемо з Василем Путилою. Повз нас їдуть святкові фіри, коні, люди. Дивлюся, а на одній фірі їде файна гуцулка зі своєю сім’єю: жінка, п’ятеро дітей і два коники. Хустка-павунка цвіте на голові і грудях гуцулки, горботка біліє, ніби крила ангела. Вона така файна, рум’яна і запишнена. Діти у вишиванках, коні у квіточках, чоловік у капелюсі з пір’ям павича.

Проїхали повз нас.
Чую крик гуцулки. «Стій! Тпру-пру!» — гуцул коням. Біжить гірська красуня і просто до Василя. Бере його за руку і тягне до фіри.
— Ой, вуйку, як файно, що ви тутка є, — скоромовкою випалює гуцулка. – Йой, Міську, дивиси. Та це ж варґулес. Пане варґулес, файно просю вас: відварґульте мене і мою сім’ю!

Василь стояв, мов укопаний. Він ніяк не міг зрозуміти, що від нього хотіла ця красуня.
— Що поробиш, — кажу Василеві. – Назвався варґулесом, мусиш відварґулити цю гуцулку!
— Коней не буду, — ледь не закричав Василь.

… Потім він рився у різних словниках і таки знайшов значення слова «варґулес». Це так колись у горах називали фотографів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *