Важливо зрозуміти: хто на сьогодні для нас офіційні США? З неофіційною Америкою така-сяка ясність є: понад 60% населення вважає росію агресором і трохи за 50% за те, щоб надавати далі допомогу Україні. А що Вашингтон? Відбувається поступовий перехід зі стану співчутливого партнера у стан відвертого ворога чи це лише маневри з метою відірвати росію від Китаю?
А тут є всього потроху. Є партнерство: надходить зброя, яку оплачено ще за Байдена. Є Старлінк і після перерви надання розвідінформації. Є відвертий замах на економічну колонізацію. І є суто проросійська пропагандистська риторика.
Без озирання на те, що було півтора року тому, зрозуміти вектор важко. А що було півтора року тому? Дональд Трамп через своїх сенаторів заблокував нові пакети військової допомоги Україні. Тоді деякі наші психотерапевти в політичній аналітиці запевняли, що це лише інструмент боротьби проти Джозефа Байдена, щоб той не вийшов на фініш виборів в ореолі переможця. Але зараз немає Байдена і немає навіть натяків на нові “небайденівські” пакети військової допомоги.
А що є? Словесний туман і тріскотня про співчуття до жертв війни (їх у Трампа вже два види: й українці й рускіе парні) і марення про Нобелівську премію миру. Ми дуже ще залежні і від Старлінка, і від розвідувальної інформації. А європейці досі не можуть вирішити: вони вже дорослі чи все ще діти, які від цицьки НАТО-Вашингтона відірватися не можуть. Ми залежні і немає певності у партнерській підтримці європейців. Тому Зеленський і його команда змушені вдавати, що США досі наш друг і партнер.
Ми будемо всюди говорити “так ми готові”, ми будемо брати участь у всіх перемовинах, запевняти, що ми дуже хочемо миру, виборів і манни небесної… І чекати. Чекати, коли не від нас перемовники зі США, а в результаті занурення в проблематику російсько-українських відносин самі скажуть: сьогодні при Путіні і його команді неможливі жодні компроміси. І або вмиють руки і відійдуть від цього регіону. Або змушені будуть виробляти інструментарій для “пояснення” своєму другу Владіміру, що Вашингтон хоче, але в силу різних обставин не може підтримувати відверту неоколоніальну політику в Європі у 21 століття.
Визнання де-юре недійсними Ґельсінські угоди від 1975 року про непорушність державних кордонів у Європі викличе таку ланцюгову реакцію, користі від якої США буде нуль. Не кажучи вже про те, що прямо зараз дитяча мілітарно, але юридично зріла, європейська спільнота не може прийняти жодного перекроювання державних кордонів країн-членів ООН.
Нам головне зараз щоб Старлінк працював і розвіддані надходили. І шукати або створювати альтернативу з клубом охочих у Європі.
Віктор Лешик
