Вася все більше нагадував сам собі товариша Троцького, і зовні, і за суттю. Такий же опортуніст, нахаба і бабник. Схильний до шкіряних камізельок і бронєпоїздів. І до суперечок. Корочє, рєволюціонер. Але чи треба та революція? Може обійтися еволюцією, повільною та послідовною? А то у нас нині всі революціонери, а справи стоять.
Тому Вася одного дня вирішив не поспішати. І особливо не думати, бо мозок це додаткове навантаження на хребет. Вигнали з білого дому – йди у жовтий. Попросили з овального кабінету – гайда у квадратний. Так, щось втричаєш, але не гідність. Вася нахилився, щоб подивитися чи нічого часом не загубив. Бо перше, що робить гітарист коли знімає джинси – збирає медіатори з підлоги.
Головне ні на що не реагувати так клінічно. Якщо ішакам приділяти багато уваги, ті починають думати, що вони круті коні. І їхні джинси від Гуччі не допоможуть, якщо ноги від такси. Образливо, звісно, що колишні друзі стають на інший бік. Але нічого, якось переживемо. Не чекати ж як Троцький свого льодоруба!
Стрес
Нас треба постійно чимось лякати. Ще до ковіду і до війни лякали чупакаброю… А ще раніше — кінцем світу. Потім сомалійські пірати, так ніби всі охочі можуть вільно пливати там, де вони орудують. Куди вони, до речі, поділися? Лякали поганою погодою, землетрусами, відключеннями води тощо.
В результаті ми змужніли і загартувалися, нас вже нічим не злякаєш. Ми й жартуємо похмуро та ненависно. Скабрезні жарти про яйця Фаберже стосуються найпотаємніших глибин нашої свідомості. Якщо хтось із нас погано говорить, то це він язиком пломби підтримує.
Нам зараз потрібні легкі жінки. Не легкої поведінки, а саме легкі. На підйом, для спілкування, для всього. Ось що наробив хронічний стрес. Наш матеріальний стан – можемо собі дозволити викинути двоє верхніх листків капусти, не облизати кришечку йогурта і не вижати пакетик чаю.
Камін
Мені завжди подобалися сиві мужчини. Здається, що у них дома обов’язково є камін. Ввечері він одягає на шию хусточку, дістає з коробки дорогу кубінську сигару і задумливо сідає біля каміну. Як добре сидіти біля каміну коли десь лютує робота! А сиві мужчини не для роботи.
Вони для насолоди й творчості. Врешті, для легкого бізнесу: автомийки, нотаріальні контори, ломбарди. Тобто там, де можна дешево нарватися. З віком бажання подобатися людям у них стає менш актуальним. Хочеш більше подобатися собі. От такі мужчини і подобаються самі собі.
Вони охоче користуються соціальними мережами. Інстаграми та інше дають чудову можливість відпочити від здорового глузду, відкинути пристойність, поділитися фобіями. Там хочеш бути як вовк з Уолл-стріт, хоча ти Шарік з Калічанки. Але потім, біля каміну минається. Ти розумієш, що найцінніший дарунок, який можеш комусь подарувати – це твій час, бо ти віддаєш те, що ніколи не зможеш повернути.
Побачення
Зібрався на побачення. Не так щоб таки побачення, а скоріше на хвилюючу зустріч. Прістрєлочна така, ну, розумієте. Подивитися, себе показати. Думаю, треба щось з собою взяти, не підеш же ж з порожніми руками. Зайшов у Winetime (вайнтайм). Це такий магазин в Чернівцях для початківців.
Бачу коньяк за 1000 доларів. Але зрозумів, що це для непитущих. Тому взяв по акції закарпатського вина. Його робить один талановитий аграрій, колишній популярний співак ротом. Думаю нормально.
Прийшов. Сів. Прийшла мадам. Якось важко взяв верхнє «бля». Коли шиєш собі сама, то можна причепити ярлик з будь-яким розміром. Кароче, поговорили, випили вина, потім ще. Спитав обережно: ким ти хочеш стати коли випʼєш? Не зрозуміла. А я зрозумів, що побачення – це щось для безробітних. Працюючий завжди хоче померти, а у вільний час полежати.
Балет
За старою рокерською звичкою я лежу на спині і плачу. Сльози капають мені у вуха. Моя рука лежить на тому місці, де у інших людей серце і легені. Мені шкода себе, тому я, власне, плачу. Чому ж мене не жаліють інші? Не знаю. Ймовірно я не справив відповідного враження.
А тут дружина із сусідньої кімнати: «Все! Із завтрішнього дня ти з друзями в гаражі не бухаєш!». Я дивлюсь на неї і думаю — боже мій, скільки років разом, а оптимізму не втрачає. Вона не знає, що алкоголізм – це мистецтво. Щось схоже на балет. Балет в гаражі.
Мені шкода людей, у яких немає гаража. А поки що я лежу і плачу. Спортивне лежання на дивані. Вже по весняному хочеться, але ще по зимовому ліньки.
Ввічливість
Я ввічливий. Тому пішов до театру з малознайомою жінкою. Так сталося. Любʼязні театральні капельдинерки провели до нашої ложі. До початку залишалося пару хвилин. У ложу почав заглядати буфетник:
— Панове! Трупа заїжджа! Перерви не буде! Так що давайте вже!
Потім почали навідуватися нещодавні люб’язні капельдинерки:
— Пане! Жінки з ложі бенуар питають чи це ви? То що їм казати?
— Кажіть що так, це він.
Потім друга хвиля:
— Пане! Жінки з тої ж ложі питають: а хто це з ним? Що казати?
— Кажіть що жінка. Лиш чужа.
Так не помітив як почалася вистава. Невдовзі забувся чого взагалі прийшов. Треба ходити в театр зі своєю жінкою. Бо в наш час ввічливість стала таким неприроднім явищем, що її почали плутати з фліртом.
Психи
Я люблю психів. З ними все зрозуміло. Від них віє чесним хамством. «Понизь свій голос хоча б до крику», — прошу я і він чи вона погоджуються. Далі можна присісти і спокійно покричати один на одного.
Психи ніколи не зраджують, бо у них інша конституція. Вони вірні і віддані. Психів не ставлять на керівну роботу, тому там стільки нікчем. Психи носять джинси. Цієї зими навіть бачив одного такого у джинсах з утепленими дірками.
Особливо естетичні психи жіночої статі. Одна знайома чула, що прикушувати губу дуже сексуально. Шкода, що вона не знала що прикушувати треба нижню. Психи – прекрасні кулінари. От, наприклад, деруни. Це блюдо смирення і каяття. Лиш відкинувши все мирське можна лупашити картоплю 40 хвилин на терці! На це здатні лише психи.
Мені немає про що говорити з психічно здоровими людьми. Психи врятують світ. І він стане спокійнішим.
Надія
Чоловіки в Чернівцях припинили носити капелюхи. Носять що завгодно лиш не цей шляхетний головний убір. І магазинів відповідних вже немає. І знаменитої фабрики на вулиці Чкалова теж немає, як і вулиці такої.
Час від часу можна побачити самотнього капелюха десь серед бейсболок і бавовняних шапок на очі на самодіяльних розкладках. Ні, капелюшки носять окремі витончені чернівецькі дами, але це вже не те. Бо чоловіки повністю втратили інтерес до цього справді чоловічого аксесуару.
Колись, правда, намагався відродити традицію один чернівецький журналіст, але у нього не вийшло, бо в капелюсі він схожий на цигана, який щойно вкрав коня. З віком у чернівецьких жінок зʼявляється смак: їм починає подобатися сухе вино, кава без молока та мужчини без заскоків.
Можливо скоро їм будуть більше подобатися чоловіки в капелюхах. Є така надія. Бо як казав колись лєнін: Надія помирає останньою.
Володимир Килинич
