Гортаючи туди-сюди Фейсбука, я необережно торкнувся екрану смартфона у самий непідходящий момент – коли під моїм пальцем пропливала реклама курсів англійської мови. І вийшло, ніби я проявив до них інтерес. Але мені туди було не нада, і я за долю секунди зробив відміну, бо свято вірив, шо бистро піднята сигарета не вважається упавшою. Але виявилось – вважається. Вмить у мою стрічку хлинули всі мовні школи світу і з ними ще декілька з сусідньої галактики.
Я тут же втратив усіх своїх френдів, бо їм вже тупо не вистачає місця на безкраїх ще хвилину тому просторах мого Фейсбука, віроломно анексованого мовними просветителями. Сплошні молоденькі вчительки зі стажем викладання десять років.
Красиві, спору нєт, але без френдів я здичавів – забив болта на особистісний ріст і гігієну, відпустив нечесані хайри і три останні дні не цікавлюся Трампом. Але навіть і такий занедбаний я стабільно потрібен викладачам англійської мови – їм є до мене діло 24/7.
Вони сто тисяч до неба разів обіцяють, шо за три місяці я заговорю як Джеймс Бонд, а за сім місяців мій оксвордський стане кращий, ніж у королеви. А як не стане – мені повернуть гроші.
Я шлю їх на три букви, а як сильно злий – то й на всі чотири. Я ридаю при кожнім удобнім случаї, ба за шо мені таке горе. Але… Але якщо людині тищу разів сказати, що вона свиня, то на тисячу перший вона спитає: а скільки ви берете за урок?
Слабахарактерний я, зовсім не боєць. Доведеться вивчити англійську рівня королеви. Може, хоч тоді молоді, красиві, милі, сексапільні вчительки зі стажем десять років відчепляться від мене хором. І я знову почну бачити френдів. Ну, або якусь іншу рекламу.
Вадим Петрасюк
