Сумно писати про все це… Давно не брав ручку в руки. Не брав, по-чесному. Ні, за ті майже два роки, що я вдома, ні за півтора роки до того. Мені кажуть, що я трохи змінився. Брешуть. Я — анітрохи. Змінився світ. Міни чи щоб там не падало на голову, не міняють людей.
Коли прикриваєш потилицю руками під шоломом, знаєш, що можливо переб’є руки. Коли сиплешся в окоп. А то просто дірка в землі. Коли знаєш, що від АГСу немає порятунку… Від дронів порятунку тим більше немає. Але я не про те.
Я був поруч із прекрасними людьми. Один спав із гранатами під подушкою, на мирній Київщині. Інший ночами йшов в атаку. Другий просто ходив під обстрілом російського танку – по брустверу. Перевіряв чи нормально ми сховалися. Гуцул він і є Гуцул. Ще один придурок встиг закинути гранату в люк російського бетеееру на Херсонщині…
Десь там під Бахмутом простий лейтенант відмовився виконувати наказ комбатного дебіла, котрий хотів кинути неповний взвод на смерть. І таки кинув, вже з іншим командиром.
Далі різні «нулі». Я не бачив таких темних ночей, а між ними прекрасні палаци і птахи. Кажуть – психіка так реагує… І міни, міни, міни…
Потім плакала медсестра в евакуаційній машині. Кричала: сука, заткайся, буде укол. А у пацана зрізало півноги…
Андрій Романцов
