Я жила своє хороше життя, а потім прийшла Росія… Вона забрала у мене таку кількість друзів, що я постаріла у неповні сорок років. За останні півроку зʼявилося купа сивого волосся, різко так, ривками. За останній рік здало серце. ЕКГ річної давності чисте, цьогорічне — маю серйозні симптоми.
За три роки повномасштабної війни я залишилася настільки одинокою на полі бою за країну, що хочеться скласти лапки, закататися у ковдру і казати, що я зробила все. Ми врятували купу купезну вояків. Я ніколи не забуду свої руки по лікті в крові, штани які періодично викидаю, бо кров не відпускає. Убакси, броню пора міняти, бо цей запах вʼїдається назавжди.
Ми налітали на наших бортах Мара і наробили дуже цікавої тактичної роботи, від якої часто в захваті штурмовики та розвідники, бо ця безцінна робота допомагає їм вижити і виконати завдання. Одного разу з нами за компанію зʼїздив хлопець зі штурмової роти і нарешті 
побачив власними очима, як твориться магія, що потім лягає на його планшет. І сидів у захопленні, що це лише 2-3 людей таке роблять.
Я навчила сотні військових надавати собі та іншим першу допомогу. Я навчила з десяток нових медиків. Цим можна (і треба) гордитися. Я за допомогою безцінних друзів забезпечила себе та свій екіпаж повністю. Мені від армії треба тільки вчасну зарплату та БК.
Мої два найближчі побратими кажуть, що я їхня опора. А я плачу, бо зі всіх сил спираюся на…. Свою Україну. Іншої опори у мене нема, бо я родилася занадто сильною жінкою. Проте Україна не здатна обняти у відповідь чи витерти мої сльози. Відчуття повної самотності дуже вибиває. Я забула у якому місяці не втрачала близьких друзів, як Джейн, Макс, а тепер Руслан…
Ці слова не є благанням мене обняти, пожаліти абощо. Кривити душею не буду, людська підтримка тримає на плаву. Ці слова — крик у всесвіт, з проханням не забирати моїх хлопців або ж забрати мене. Хочу пошвидше кільком засранцям у Вальгалі по жопі за дурість дати. А якщо я все-таки треба, то мені би жменьку сил.
Ірина Клейменова
