Був сьогодні у сакральному місці, де люди переважно мовчать. Думають про вічне і мовчать. У бані був. Там тихо – чутно, як по тобі піт тече.
Але цього разу було якось не дуже сакрально. Хтось привів хлопчика років п’яти. І воно, як чекіст – нишпорило по всіх відділеннях. Тільки й чутно: «Папа, папа, а можна…? А я хочу…?».
Його батько відгавкувавсь: «Двері закрой! Папа сказал, двери закрой! Вийди, я сказал! Зайді, я сказал…!».
Я сховавсь у хамама – у турецьку лазню з не дуже високою температурою, але парою такою, що очі залива. Лежу на мармуровій плиті – намагаюся пригадати, ким я був у попередньому житті. Хтось зайшов, я не звертаю уваги. Краплі слухаю. А ті, що зайшли, раптом починають перемовлятися:
— Зайди со своей страніци!
— Зайді лучше ти – у мєня інтернет слабий…
Шо такоє?!
Піднімаю голову – сидять мужик з бабою лоб до лоба і щось видовбують у мобілках. Мобілки їм світять знизу у морди, і то така картина – Хічкоком пахне! У тумані, блін…
Ага, думаю, куди ж ниньки без смартфона в бані.
Знову ліг. А з коридора: «Папа, папа…».
І тут – прикиньте моє состояніє – один з тих, що з мобілками як заволає:
— Я сказал, іді какай! Ти уже покакал? Покакай и позвеш, папа прийде, попу витре!..
«Шоб ви були здрові! – думаю на них. — Ну й сімейка!». Мало з мармуру через них не впав і аж туманом подавився – кашляв потім ще півгодини…
І, шо обідно, так і не взнав, ким я був у попередньому житті.
«Іди покакай», блін… Сам іди покакай!
Вадим Петрасюк
