Суспільство

Метастази совка або За Україну чи «За нашу совєцкую родіну»?

22 лютого. Кривий Ріг. Левітановські інтонації, гвоздики, гіперпафос, червоні прапори, серпи-молоти і «совєтская родіна». Страшний сон? Ні. Сумна реальність.

Але якщо думаєте, що це гостре запалення імені Вілкула старшого в окремо взятому місті, то помиляєтеся – СРСР просто вичікує поруч із Вами. Чекає, поки Ви втомитеся сперечатися і ганятися за його рецидивами.

СРСР чекає Вас в соцмережах під гаслом «це також наша історія», в «та це ж просто кіно…», в шкільному підручнику історії 5 класу, де досі «вєлікая отєчєственная», навіть в офіційному музеї міністерства оборони – національний військово-історичний музей.

Давайте змоделюємо — незалежна держава Україна чітко розуміє, що радянська армія була одним із інструментів придушення української незалежності.

Ну припустимо…
Як 23 лютого — день армії, яка придушувала українську незалежність міг би подаватися в НАЦІОНАЛЬНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ військово-історичному музеї? Ну, наприклад, там могла б з’явитися експозиція про злочини радянської армії. Від заград-загонів довкола території Голодомору, до придушення повстанського руху і різноманітних інтервенцій. Але ні, керівництво національного (!) військово-історичного вирішує нагадати парад окупаційних… ой, вибачте — червоної армії — в завойованому (відбитому в українського уряду) Києві.

Так-так – 1923 рік — фактично парад на руїнах української державності. НВІМУ подає фото, де червоний парад приймає такий собі Клім Ворошилов…

Як не крути, а минуле Владислава Таранця (директор музею) під вивіскою клубу «Червона зірка» регулярно нагадує про себе. Та й чи минуле це? Якщо в риториці досі присутні «німецько-фашистські загарбники», «велика вітчизняна війна» та інші радянські ідеологічні штампи.

Ні, хоббі, є хоббі.
Комусь до душі РСЧА, іншим — Вермахт, британська чи амеркианська армії. От тільки чому особисте, та ще й радянське, взяло гору над державним? І це в Києві, коли в одному кварталі УІНП, в двох кварталах АП, ВР і КМУ.

Хоча, близькість владних структур може грати зовсім не позитивну роль. Історична політика в країні лишається не артикульованою. Офіційно влада (жодна вертикаль) не наважується заявити своє ставлення до періоду радянської окупації. Уривками, натяками, напівмірами — так. Системно — ні.

Шкода.
Литва, Латвія і Естонія, на які ми любимо посилатися, зробили це давно і досить-таки чітко. У нас же постійне озирання — а як реагуватиме електорат? Ну, в тій же Латвії російська (совкова) 5 колона теж досить активна, як і у нас, але ж країна намагається рухатися вперед. А ми? У нас, схоже, знову гору може взяти риторика «давайте склеювати країну». Вибачте, але кого із ким?

Чи можна «склеїти» покоління зажурених — «какую страну просрали» — із поколінням співаючих «душу й тіло ми положим за нашу свободу»? Чи можна об’єднати Вілкулів, Лєнку-Бондарєнку, Монтян, Шаріїв, Гужв і прочу нечисть зі Сліпаком, Небесною Сотнею, Кіборгами? Як можна склеїти «за нашу савєтскую родіну» і «…в мене є садок вишневий, він тут» (це слова Старого з к-ф «Кіборги»)? ЯК?!

Так, ясна річ, у нас багато люмпенізованого люду, багато людей, які ностальжі за молодістю плутають із маренням, що «раніше краще було». Совків багато. Тих, хто ведеться на соціальний популізм – багато. Злет симпатій до Вони тому яскравий доказ. Але совкам молодість не повернеш, а соцподачками довго не протягнеш. Не треба клеїти те, що апріорі є іншими матеріями.

Ті, хто біля керма країни чи планують там стати, мають раз і назавжди визначитися – вони хочуть йти вперед із тими, кому 20-30-40+ чи шукати компромісів із тими, хто 55-60-65+ і кому ніякого «вперед» не треба, адже по життю у них вже все позаду?

Зауважу — цифри, це не фізичний вік, а ментальний. Деякі молоді – геть трухляві, деякі літні люди – криця. Суть в тому, що не можуть люди минулого бути гальмом для тих, хто йде далі. Не можуть ті, кого влаштовувала комуналка диктувати умови тим, хто нарешті почав ремонт у власній (!) хаті!

Не треба ілюзій, що прогнувшись кілька разів перед совками, зможеш заволодіти кількома додатковими відсотками голосів. Совки, це гниття – один раз поведешся – інфікують. І молодих. І середнього віку. А потім буде тріумф люмпенізованого бидла. Буде Крим і ОРДЛО – «хоч каміння з неба».

Скажете — перебільшення? Ні!
Трикольорові шматки і ностальжі за совком були першими кроками на окупованих територіях ще в 2008 році, якщо не раніше. Це як щеплення – якщо організм не чинить опору, вірус мутує, посилюється і зрештою – гангрена.

Що робити?
Раз і назажди покинути стратегію «як розірватися між двома копицями сіна». Досвід віслюка показує – ніяк! Від голоду помреш.

Або ставка на конструктивний середній клас, який вже визначився – Україна понад усе, або нові пролетарії яким подавай «сватів», «рос попсу» і «це також наша історія». Або категоричне – Україна є спадкоємець українських держав, ми маємо свою історію, ми спокутуємо наших злочинців, але не дамо образити наших героїв… або нам знову намалюють минуле, яким його бачать з вікон Кремля. Або нульова толерантність до совка із усіма наслідками і в усіх витікаючих, або під гаслом «склеїти країну» ми остаточно випхаємо за кордон тих, кому комуналка в печінках.

Цей вибір має зробити влада.
Цей вибір мають зробити політики, які хочуть будувати Україну, а не УРСР. Цей вибір мають зробити громадяни, які не хочуть минулого.

Що буде із совками?
Вони традиційно мімікрують, коли зрозуміють, що їхні істерики ігноруються. Вони змовкнуть, коли зрозуміють – порушення законів України жорстко карається. Демократія ж бо не вседозволеність. І державність сильна тоді, коли здатна себе захистити.

Але для початку треба обрати, що має бути написано на Вашому піднятому прапорі? «За Україну…» чи «за нашу савєтскаю родіну»?
Часу на визначення дуже мало.

Віталій Гайдукевич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.