Мені закидають надто агресивну реакцію на святкування 23 лютого в Україні. Поясню. Мене завжди дивувало, що мій дід, на відміну від батька, завжди так похмуро реагував на це вітання.
Адже я точно знав — дід служив в совєцькій армії.
Тільки згодом я почув одну історію моєї родини.
Його привезли удосвіта, люди тільки корів на пашу вигнали. Тіло скинули в пилюку біля магазина. Це навіть тілом не можна було назвати, воно радше було схоже на шмат м’яса: залишки одягу просякли кров’ю, руки поламані, лице розбите.
Чекісти винесли з магазину столик, два ослінчики, сіли в затінку, достали колоду карт і мовчки закурили. Нікому не забороняли підходити до тіла. Селяни мельком дивились та мовчки йшли геть. Всі знали: якщо привезли — значить мовчав, нікого не видав, тому, як вони самі казали, «ловлять на мерця». Не зможе рідна людина змовчати, побачивши понівечене тіло свого близького, не зможе!
Але вже вечоріло, пастухи гнали чергу через село, над тілом кружляли мухи. Ніхто не прибіг. Ніхто не поплакав.
«Паєхалі» — коротко кинув один з чекістів.
«А етат?» — кивнув на тіло інший.
«Закапают».
Машина покотилася у бік Дубно.
А в цей час в хаті мій прадід з одним із моїх дідів, силоміць тримали оскаженілу прабабу. Жінка плакала і просила пустити її до сина…
Тільки підлітком я дізнався, що у мого діда було значно більше братів та дядьків… Їх вбили саме ті, хто вже тоді святкував 23 фєвраля.
Юрій Поліщук
