Вчора у нашої сусідки розтелилась корова та привела бичка й теличку. Всі троє при доброму здоров’ї (тьфу, хоч би не наврочити), а сусідка, вся така святкова, принесла нам отакенну миску вже готового звареного молозива.
З незапам’ятного дитинства люблю манну кашу й свіже молозиво. Молозиво особливо, бо це не просто смачнюча їжа. Цю неперевершену смакоту супроводжує кілька днів специфічних, ні на що не схожих чудес, які в комплексі своєму називаються «Корова отелилась».
І сьогодні, коли спогади просто затопили мене, я ще раз пережив це унікальне свято. Миска молозива на столі підтверджувала, що я не сплю.
Ніяких розважальних елементів чи програм це свято не передбачає й навіть не терпить. Уже за кілька днів до головної події серйозна, урочиста, аж трохи тривожна атмосфера поступово виникає в хліві, в дворі і в хаті.
До корови мама в цей час нікого не пускає, але всім цікаво зазирнути в хлів хоч одним оком. Звідти йде тепло, дух сіна, пійла й корови. Наша Торба стоїть коло ясел, вона неймовірно велика й важко дихає. Мама поїть її з відра теплою водою, гладить по спині, чухає між рогами й щось тихо їй розказує.
Торба виймає морду з відра й з розумінням киває головою, з її вусів скапують краплі води. Вона смачно приплямкує й пробує лизнути мамину руку. Але мама добре знає, що таке Торбин язик, і відводить руку.
Мені жодного разу не пощастило бути присутнім при народженні теляти – чи то мама мене берегла від неестетичних вражень, чи берегла корову від зайвих роззяв, а може то якось так складалося, що те народження найчастіше відбувалося вдосвіта.
Так чи не так, а в моїй пам’яті навік закарбувався єдиний сценарій Великої Події: я прокидаюсь від незвично ранньої метушні, всі вже на ногах, з відчинених дверей тягне холодом, я невдоволено буркочу й кутаюсь у ковдру… а тут батько вносить до хати телятко! Сон злітає з мене, як пір’їнка, я вже теж на ногах…
«Та вдягнися ж!» – яке там, я вже цілуюся з новим другом, ніби це не він стане моїм тяжким ворогом, коли невтомно полюватиме на мамине вим’я на пасовиську, і то саме тоді, коли я здобуду на два дні другий том «Графа Монте-Крісто».
Телятко в хаті – з цим святом може порівнятися тільки ще одне: новороджені поросята в хаті! Але тільки за рівнем емоцій; бо по суті це дуже різні епопеї, кожна з яких заслуговує на свого поета, живописця, а то й режисера.
В хаті теля тримали недовго – добу чи дві, залежно від погоди та фізичного статусу новонародженого. Його гріли, пестили, а надвечір і вранці виносили до мами: воно жадібно накидалось на її вим’я, а вона вилизувала ті частини дитяти, які могла дістати язиком. Якщо теля народжувалося в квітні, в теплу погоду, то його не носили до хати, а просто перетягали в клуню, де воно ночувало саме. Або зі мною.
Я водив його вранці до корови снідати.
Треба було бачити в ці хвилини нашу Торбу. Вона вітала малюка, не розтуляючи губ. Ви щось подібне чули? Від цього звуку трохи тремтіли стіни хліва, але нічого ніжнішого я в житті не чув. А її очі – величезні, тьмяні, вологі… а вії над ними… І де це все подінеться за тиждень-два?
Але ж треба відібрати в теляти дійку й знову відвеси його в клуню, бо інакше молока нікому не залишиться. Ніякий Іван Піддубний з цією роботою не впорався б. А я це робив! І то дуже просто.
Саме в розпалі апетиту й насолоди можна спокійно підійти до теляти й просунути йому до рота свою долоню. Воно, дурне, мабуть думає, що то інша, ще більша дійка, й накидається на неї з подвійним ентузіазмом. Не докладаючи жодних зусиль, його можна так вести хоч до клуні, хоч до криниці. Жодного разу за 10 років не було випадку, щоб воно зрозуміло, як його дурять, і повернулося до корови.
Нічого не нагадує?
Василь Триліс
