Хтось втомився від смертей. Хтось втомився від життя. Хтось навшпиньках тягнеться до неба, щоб вчепитися за хмаринку оптимізму. А хтось уже гнеться, щоб зірвати в полі свій останній колосок… Визнач тут середню температуру по палаті. Різні ми. І всі ми в одному човні.
Вчора почали дивитися міні-серіал “Татуювальник з Освенцима”. Геніальний дебютний роман австралійської письменниці Гізер Морріс до того проковтнув за день. Вгодований, вічно сексуально збуджений есесівець-садист запитує у підопічного татуювальника: які твої плани на майбутнє? Лалі-татуювальник оглядається на бараки, на трубу крематорія, з якої валить смердючий чорний дим: мої плани, на майбутнє?.. Есесівець вловив гіркий сарказм в риторичних запитаннях приреченого вʼязня, розреготався вдоволений.
Але я дочитав роман до кінця. Я знаю, що приречений виживе у цьому пеклі і врятує з нього своє кохання і проживе довге й щасливе життя за океаном. А вгодований садист-есесівець так і лишиться серед свого царства бараків. Трупом.
Життя – цікавий роман. Жоден, хто сьогодні на троні і при повновладді, не знає чим закінчиться його царювання. І ми не приречені на смерть і вигнання. Розум, винахідливість, витримка допомагали людям вижити навіть у пеклі. Ми серед своїх. І живемо для своїх. Рано хилитися за останнім колоском. Тягнемося до неба за хмаринкою оптимізму. У нас тут ще багато роботи.
Віктор Лешик
